Читати книгу - "Доки серце тримає, Mysterious silence"

Пройшло кілька тижнів. Всі знали про викрадення Олі. Віктор не спав ночами, проводячи розслідування в офісі, про її місце перебування. Але нажаль інформації в них була мізерна частинка.

Темна кімната. Сіра штукатурка. Пил. Камера без вікон.
Оля виглядає виснаженою, обличчя — в синцях, під оком — слід удару. Губи трохи розбиті. Але в її очах ще жевріє щось: віра, що це не кінець. Поряд — її племінниця Лера, років десяти, налякана, але уважна. Полянський щойно вивів їх на коротку зустріч — «для вигляду», «перед родичами». Йому вигідно показати, що «все нормально».

(Оля швидко витягає з-під рукава маленький складений папірець — тоненький, захований між підкладкою рукава. Простягає Лері.)

Оля (тихо, швидко, ковтаючи біль):
Лер, слухай мене уважно. Підеш до дяді Віті. Якщо побачиш його — передаси йому ось це. Але нікому не показуй. Навіть охоронцям. Зрозуміла?

Лера (шепоче, злякано):
Оль... а чому ти побита? Хто це зробив?.. Ти плакала?

Оля (опускає очі, бере Леру за руку):
Це не важливо зараз. Головне — лист. Він знає, що з ним робити. І тільки він може допомогти.

(Дівчинка ховає папірець у комір під светр. Її губи тремтять, але вона киває. Їй страшно — але вона розуміє, наскільки це важливо.)

Лера (ледь чутно):
Я зроблю, обіцяю...

(Двері відкриваються. Полянський повертається. Його посмішка фальшива, очі — порожні й холодні.)

Полянський:
Ну що, побалакали? Пора. Не затримуйся, Леро.

(Оля стискає пальці Лери востаннє і шепоче):
Біжи.

День.
Віктор Шаблій сидить за столом, опираючись лобом на стиснуті кулаки. Його обличчя виснажене — не спав від часу викрадення Олі. Двері прочиняються, заходить Марія, а за нею — Лера, ще більш бліда, ніж тоді. Віктор одразу підводиться, розгублений.

Шаблій (тихо, вражено):
Леро?.. Що трапилось?

(Дівчинка нічого не каже, лише витягує папірець з-під светра. Тремтячими пальцями кладе його в руку Віктора. Її губи стиснуті, очі повні сліз, але вона мовчить.)

Марія (шепоче):
Вона каже, Оля жива. Це від неї.

(Віктор різко розгортає папір. Його очі пробігають по рядках. Руки починають тремтіти. Кілька разів він перечитує одне і те ж речення, поки не опускає лист на стіл. Його дихання важке, здавлене — ледь тримається, аби не вистрілити в стіну.)

“Зай, я в підвалі на дачі Полянського,
Він використовує мене як іграшку.
Але це все не важливо…
Я чекаю нашу з тобою дитину.
І мені страшно, що він тут замордує нас двох.

Я чула як він розмовляв з кимось, сказав,що його в ночі сьогодні не буде, здається їде в центр по якихось справах.
Знайди мене.
Я в тебе вірю. Зроби все правильно.„

(Віктор повільно встає. Його очі — скло, в якому змішались гнів, відчай, рішучість і… страх. Він бере пістолет, житон. Вперше за ці тижні — він знову справжній.)

Шаблій (тихо, до Марії):
Виклич групу. Підвал. Дача Полянського. Я більше не чекатиму.

(До Лери — лагідніше, приглушено, але твердо):
Ти — справжня героїня. Ти врятувала свою тітку. І мою сім’ю.

(Лера мовчки хитає головою, сльоза стікає щокою. А Віктор уже йде. Кожен його крок — як постріл. Він знає: цього разу він прийде вчасно. Він мусить.)

Дача Полянського. Ніч.
Забута в лісі, майже непомітна з дороги, обкладена цеглою, з облупленим фасадом. Навколо — нічна тиша, лише лампа на фасаді кидає жовте світло. Поліцейська група працює мовчки, Віктор — попереду.

Шаблій (до оперативника):
Шукати підвал. Вона всередині.

(Раптово чути глухий звук — підвал дійсно знайшли. Металеві двері. Замок старий, але важкий. Один з бійців різаком його зрізає.)

Шаблій (шепоче, ніби самому собі):
Будь там… тримайся…