Читати книгу - "Доки серце тримає, Mysterious silence"

Квартира. Наступні дні.
Після невдалих спроб висунути докази проти Полянського, світ Олі знову похитнувся. Її заяву наче почули — але нічого не змінилося. Полянський продовжував з’являтися на роботі, мов нічого не сталося. Його погляд щоразу зупинявся на ній холодно, з викликом. Це з’їдало її зсередини.

(Оля сидить вдома, вдягнена, але з сумкою на колінах. Вона мала вийти 20 хвилин тому, але не може змусити себе встати.)

Оля (голосом, повним тривоги, до Віктора):
Я не можу… Я не піду сама. Віть, я не зможу пройти повз нього. Якщо він знову щось скаже чи… чи торкнеться…

(Шаблій, який саме заварював каву на кухні, одразу повертається. Його обличчя стає серйозним.)

Шаблій:
Ти не підеш сама. Я поїду з тобою. Або Маша,[подруга Олі, їхня колега] якщо я не зможу. Ти більше не будеш одна з цим.

Оля (мовби вибачаючись, але водночас з тривогою):
Мені так соромно… Я ж колись сама все вирішувала. Була сильною. А тепер… я боюсь навіть двері відчинити.

Шаблій (підходить, стає навпроти, нахиляється до неї):
Те, що ти пережила — не слабкість. І не ти маєш соромитися. Ти жива. Це вже подвиг.
Дай собі час. А я — не зійду з цього шляху. Я з тобою, доки ти не будеш знову впевнено стояти.

(Оля киває, її очі наповнені слізьми. Вона кладе руку на його, і з болем, але щиро каже)

Оля:
Я просто не хочу знову залишитися сама в цьому.

Квартира . Вечір.
Віктор саме повернувся додому, зняв пальто, кинув ключі на тумбу. Телефон в руках, але сигналу не було. Він лише почав набирати Олю, коли у двері хтось подзвонив.

(Він різко відчиняє. На порозі — Марія, розгублена, бліда, тримає аркуш паперу в руках.)

Марія (хрипким голосом, подаючи лист):
Я... я не знаю, де вона. Вона була в кабінеті... Я відійшла буквально на хвилину. Коли повернулась — її не було. Лишився тільки цей лист...

(Віктор бере аркуш. Очі пробігають рядки — і стають жорсткими, налитими тривогою.)

Віть,
Мені знову страшно. Маша відійшла буквально на хвилину, і він одразу почав крутитися біля мого кабінету. В мене погане передчуття. Якщо я зникну — зайди мене.
— Оля.

 

(Тиша. Віктор вдихає глибоко, повільно. Він знову читає лист. Потім кидає погляд на Марію — вже з інтонацією команди.)

Шаблій:
Мені треба знати все. Коли ти її бачила востаннє, хто ще був поруч, куди міг повести її Полянський.
І я обіцяю: якщо він хоч пальцем її торкнувся — йому не сховатися.

Марія (все ще перелякано):
Його машина була на стоянці... я думаю, вони могли вийти через задній вихід...

(Віктор одягається в одну мить. Очі — сталеві. Він уже не тільки чоловік, він — слідчий, захисник. В його рухах — рішучість і злість. Але головне — страх за ту, яку любить.)

Шаблій (до себе):
Тільки тримайся, Олю. Я тебе знайду.
 

Темрява. Волога стіна. Монотонне капання води.

Оля сиділа на старому матраці, загорнута в тонку, колись білу ковдру. В повітрі тхнуло пліснявою і іржею. У шкірі — рани від кайданок. У серці — страх. Але ще глибше — щось інше. Пульсація. Слабкий, ледь вловимий відгомін нового життя.

Вона доторкнулась до живота.
«Ти ж є... Я точно знаю, що є...»
В голові прокручувалися дні. Коли востаннє був цикл? Як вона почувалася тоді? Це не просто затримка. Нудота. Запаморочення. Тепло внизу живота. Інтуїція не зраджувала — вона була вагітна. Від Віктора. Але ніхто про це не знав. Навіть він.

— Ні… Ти мусиш триматись, — прошепотіла вона крізь зуби. — За нас обох…

Коли Полянський спускався в підвал, серце стискалося. Він грався з її страхом. То мовчав, то говорив пошепки, то викрикував. Заганяв у кут, не чіпав фізично, але тиснув так, що вона згорала зсередини. Іноді він просто сидів навпроти і годинами дивився. Говорив про її кар'єру, про слабкість Шаблія, про те, як усе давно вирішено.

— Тобі вже не довго, Олю. Тебе всі забули. А він, твій Вітя, вже живе з іншим. Повір мені.

Вона закривала вуха. Але слова просочувались крізь шкіру.

Коли залишалась сама — лягала боком, обіймала живіт.
— Маленький... маленька... тримайся, будь ласка. Я обіцяю, ми виберемось. Твій тато знайде нас.

Іноді марила. Їй здавалось, що чує голос Віктора. Його кроки. Дотик руки. Вона плакала уві сні, губами торкалась повітря, шепотіла:
— Знайди мене, я не витримаю сама...

Та щоразу, прокидаючись, бачила лише цю темряву. Цей підвал. Але щоразу — клала руку на живіт. І серце билося далі. І два життя всередині продовжували боротьбу.

***

Як думаєте, що буде з Олею та дитям?

Як на це відреагує Віктор?

Буде цікаво почитати ваші здогадки

Ваша загадкова тиша