Читати книгу - "ДНК"

Поки Левко їм наливав і лущив цибулю на закуску, я витягнув з-за образа карту, Левко витріщився й уже хотів було запитати, що то таке, як я його випередив. «Оце, — кажу, — таємний документ, за яким мене послали. Левко його беріг як зіницю ока. За що і вип’ємо». Чубарики перехили по чарці, і я їх випхав за двері. Разом ми повернулися до в’язниці, і я вручив панові начальникові карту, він дуже втішився й хотів мене відправити назад у камеру, але я сказав, що коли нарешті моя віковічна мрія здійснилася і я опинився в Совєтському Союзі, то хотів би від усього серця працювати на Власть Совєтів.

— І що ти нам можеш запропонувати? — запитав пан начальник.

— Можу вам вистежити самого пана Томашевіча.

— Ми його самі вистежимо, — сказав пан начальник. — Отут вони в мене всі, — поляскав долонею по грубій папці.

— Е ні, — похитав я головою, бо я ніколи не здавався. — За адресою ви вже його не знайдете. У мене є знайома дівчина, вона працювала в нього покоївкою. Я знайду її, і пан Томашевіч буде у вас на долоні. А в нього таких таємних документів була ціла течка. І треба діяти швидко, поки він через кордон не чкурнув.

— Звідки ти знаєш?

— О-о, у мене свої зв’язки. При нагоді я вам про них розповім. А зараз не можна гаяти часу. Мені досить буде зо два дні, щоб його знайти.

Тоді пан начальник підсунув мені папір і продиктував, що відтепер я працюю на них і запропонував вибрати псевдо. Бо всі мої донесення я буду підписувати псевдом. Це мені дуже сподобалося. Я відразу відчув себе таємним агентом і сказав, що буду підписуватися «Кубусь Пухатек».

— Што такоє «Кубусь Пухатек»? — запитав пан начальник.

— А то такий ведмедик з дитячої книжки. Німецькою він звучить Pu der Bär, а польською Кубусь Пухатек. Я був у дитинстві трохи грубенький, то мама мене так називала. Але, ясна річ, не при людях.

Після того він підписав моє звільнення, наказавши, аби післязавтра я був у нього з самого ранку й доповів. На кримінальників нова влада дивилася крізь пальці, їм фактично нічого страшного не загрожувало, хіба що декого відправляли на Сибір чи в Казахстан. Але мені така перспектива не всміхалася, я щиро подякував і повернувся до Левка. Він ніяк не міг второпати, що то все мало означати, я йому сказав, що нам найкраще тікати до німців, бо тут спокою не дадуть. Ми поналивали в гумові грілки самогону, решту закопали на городі й з самого вечора рушили до кордону.

Тих понад двадцять місяців, що ми пробули на німецькій території, проминули нам хутко. Правда, довелося попрацювати на фармі в одного прусака на Мазурах. Повернулися ми до Львова разом з німцями. Людей на вулиці вивалило безліч, цілі тлуми стояли на хідниках, одні усміхалися, інші супилися, але в усіх в очах світилася надія, що так, як, було за руських, уже не повториться.

Але коли я дістався дому, мене чекала велика несподіванка. Маму мою москалі вивезли на Сибір, бо німкеня, а в нашій хаті поселилися якісь Совєти. Довелося йти до Левка. Ми відкопали наш самогон, трохи випили й задумалися, як далі жити. І тут Левкові спала на думку спасенна ідея. Він за Польщі працював на продуктовій базі, яка належала залізниці. А що, як навідатися туди й потягти, що вдасться? Ми взяли два візки й поплуганилися на ту базу. У місті була розруха, народ всюди намагався щось урвати, борошно так і літало в повітрі з розпоротих лантухів. Але база знаходилася далеко, аж за двірцем[7], туди тлуми ще не могли так раз-два добратися. Коли ми прийшли, то побачили там самотнього сторожа. Ми його чесно попросили відчинити двері, він відмовився, ми йому запропонували гроші, справжні німецькі марки, він відмовився, тоді Левко дав йому по голові. Потім ми його скрутили, заткали пельку й зачинили в комірці. За одну ніч з 29 на 30 червня нам вдалося перетягнути з бази цілу купу продуктів, везли ми їх, минаючи найлюдяніші вулиці, брали лише те, що могло зберігатися довший час — борошно, крупи, цукор, чай, консерви, цукерки, горілку, цигарки. Над ранок ми вже були просто мертві від утоми. Усе награбоване ми поховали в Левка в пивниці[8]. А що, каже Левко наступного дня, чи не піти нам подивитися, хто там твою хату заіванив[9]? Може, то які комуністи, то ми їх раз-два накопаємо, нє?

Пішли ми. На подвір’ї бавився якийсь чорнявий малюк, у його руках була голова дерев’яного коника, мого коника, на якому я так любив гойдатися, а він його поламав і тепер тією головою товче пісок. Навіщо він це робить? Мені захотілося підійти й відібрати в нього голову мого бідного коника, але в цей мент з хати вийшов якийсь старий і спитав, кого ми шукаємо. Я сказав:

— Нікого, а це моя хата.

Старий похитав головою, авжеж, він мені співчуває, але помогти нічим не може, бо їм цю хату виділили… Його син працював в обласній адміністрації, тепер він уже без роботи, бо німці усіх позвільняли, а тоді він був поважним чоловіком, дуже поважним, ходив із течкою під пахвою і мав напуцовані мешти, а зараз копає торф десь там за Голоском.

— Мені насрати, — сказав я, — де він копає торф. Але це моя хата. Ви ж євреї, так?

Старий смикнувся і з тривогою глянув на мене.

— Якщо не хочете, аби я на вас доніс, то вимітайтеся. Уже!

— Ми не можемо… — бурмотів старий, і його жилаві руки трусилися. — Куди ми подінемося? Ми хотіли виїхати, але всі вагони забили меблями й усіляким добром офіцери й совєтські служащі.

— А хіба ваш син не був совєтський служащий?

— Був. Але євреям казали не панікувати, що їм нічого не загрожує, і ми не влізли до вагону.

— Вас усе одно виселять у гетто, — сказав Левко. — Не вірите?