Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Я, ти і наш мальований і немальований Бог 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

290
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я, ти і наш мальований і немальований Бог" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 46
Перейти на сторінку:
стояв важкий запах поту від непраного одягу з металевою домішкою, яка виходила від нагрітих автоматів. Давид і Збишек стояли в натовпі, спостерігаючи за вояками й реакцією громадян. Дехто радісно кидав під ноги солдатів букети квітів; дехто, як і Давид, нагадував стиснуту пружину; інші дивилися без емоцій.

Коричнева маса отрутою повільної дії влилася в тіло Львова; кілька днів вона відновлювала сили й пильно роздивлялася перед початком смертельної трапези. У четвер і п’ятницю на тумбах і кутах будинків замерехтіли оголошення нової влади.

Захеканий Збишек прибіг до Зільберманів зі страшною новиною:

— Вам краще не виходити з хати… Усюди написано, що євреї винні у вбивстві кількох тисяч українців і поляків… що євреї розпалили війну, а німці прийшли захистити… І всюди заклик… вбивати євреїв, — важко видихнув хлопець.

Аарон заціпенів: ось він, початок… Початок кінця їхнього тихого й розміреного життя… Естер зорієнтувалася швидше, чим найперше загрожує така новина, і попросила хлопців і чоловіка розвернути шафи до вікон. Довго чекати не довелося — нова влада підло підбурила й благословила початок антиєврейських погромів.

У кожному суспільстві є особлива антисоціальна й паразитична каста, що стає гидким уособленням гірших зразків людських якостей, а наготу свого життєвого девізу «Як так зробити, щоб нічого не робити» прикриває цинічними ерзац-цінностями на кшталт «Я — Робін Гуд життя», «Грабуй награбоване», «Не для того мамка мене на світ привела, шоб я тяжко працював», «Чому в нього є, а в мене нема? Бог же велів ділитися». Людина — представник хоч і вищий, але все-таки тваринного світу, та й від античних часів відома створена мудрецями класифікація людей за найколоритнішими тваринними типажами: бачимо людей-левів — хоч і хижих, але благородно відкритих у своїх намірах, і зайців з життєвим кредо «Моя хата скраю, я нічого не знаю», і мерзенних хробаків — «Як скажете, панове», а є й шакали та гієни — боягузливі перед сильнішими і безжальні зі слабшими й беззахисними; а повний місяць, що стоїть на небі під час їх народження, дарує їм душу дволикого Януса — людську й вовкулаки. Людська — для того, щоб жити в людській подобі, вовча — щоб з’їсти власне людське і завдати болю чужому…

Чи то був вищий помисел у їх появі — бо, як красу троянди оцінюють порівняно з будяком, а нам знання того, що добрий вчинок є добрим, дає мерзенний для порівняння, — чи не послані такі люди з вовчими помислами для кращої оцінки нами повсякденних радощів звичного життя?.. Хоча, швидше за все, Бог занедужав, а його справи спритно перебрав сатана…

Гопники у Львова були і власні, і ті, що прибули з інших міст Радянської України, замітаючи сліди чи в пошуках нового прибутку; поява антиєврейських оголошень утішила їх можливістю добре поживитися у відкритий спосіб; до них радо приєднувалися ті, кому вже недостатньо було домашнього садизму щодо затурканих дітей і побитих дружин і хто нарешті знайшов узаконений привід виплюснути природну лють на «справжніх» винуватців їхньої сімейної й життєвої незгоди. Бо чорні підозри, що не вони, а якийсь паскудний і невизначений Хтось винен у всіх дражливих моментах нікчемного буття: пісній зупі, дірявих черевиках, пліснявих стінах — роз’їдали й водночас виправдовували власні амебні душі. Далі долучалися ті, хто не мав засобів до проживання, а також бунтівні підлітки, у яких примусово забрали релігійну, а натомість дали малозрозумілу у своїй пишномовності ленінську мораль, яка чомусь розходилася з її ділами, — тепер усі вони знали причину своїх бід. Один-два дні обговорення на вулицях геніального винаходу німецької пропаганди — а стріляв він прицільно до того і в Німеччині, і у Франції, і у Польщі — об’єднали однодумців у нові чорні сотні; голодний шлунок множив злість на вже визначеного ворога в рази.

Темні штори помешкання Зільберманів тепер не відкривалися на день — вони підсилювали поминальні настрої деморалізованої родини за щасливими днями. Естер плела біля ліжка хворого Якова — це заспокоювало обох; Циля на кухні розв’язувала складну математичну задачу, як із нічого приготувати щось; Давид із батьком неспішно грали в шахи, а Мірочка, молоденька квіточка, усім єством тягнулася до світла й у шпарину спостерігала за життям малолюдної вулиці. Несподівано з-за рогу вулиці з’явився великий натовп — не такий по-цирковому святковий, який Мірочка бачила вже двічі: на перше травня і на сьоме листопада, — а чорно-сірий, з похмурими чоловіками. Юрма час від часу спинялася, підносила голови, роздивлялася по будинках і видавала рев розлюченого голодного звіра. Звір випльовував град каміння у вікна єврейських будинків — і шибки тріскали й осипалися.

Кілька дужих чоловіків виволокли на бруківку сусідів, сім’ю пекаря Гартмана, узяли їх у щільне кільце — видавалось, що вони разом ногами місять по тілах велетенську діжку тіста… Страшні крики Гартманів скоро стихли… Найшвидше замовк руденький Сашка…

Скам’яніла Міра нарешті ожила:

— Дивіться, дивіться — убивають!

Сім’я заметалася по кімнатах, шукаючи сховку, батько й Давид швидко підсунули важку скриню під двері, зверху пішов обідній дубовий стіл… За хвилю — дикі вигуки: «Ю-ю-ю-ди! Смерть жида-а-ам!», важке дихання і гуркіт ціпків і сокир по дверях, розбита шибка… Естер обняла дітей так міцно, що тіло аж звели судоми. «Боже, врятуй… Боже, врятуй… Боже, врятуй… — безконечний уривчастий шепіт бабусі Цилі перекрився болісним стогоном старого Якова.

Міцні двері з топленого дуба й три австрійські замки витримали натиск чорносотенників, і вони вдовольнилися новою жертвою по сусідству — самотньою викладачкою хімії з університету. У голодний натовп полетіли її пожитки: крісла, подушки, простирадла, отримуючи нових власників, книжки теж розбирали — буде чим розпалювати грубку… А господині — «Будеш знати, як треба язиком заробляти» — наказали мити грубі цементні сходи — лизати їх язиком. На третій сходинці стертий язик почав лишати криваві сліди… Знущання тривали, юрба була і режисером, і глядачем дійства. Підгодована стражданнями інших, звірина згадала свою тваринну сутність… Виникали нові ідеї нелюдських мук, жертви мучились, звірина міцніла…

Аж уночі сім’я заворушилася зі своїх кутків. Естер запалила свічку, і всі навшпиньки по хрустких крихтах скла поволі почали рухатися.

— Живі… живі ми… Дякуємо тобі, Боже… — відсторонено шепотіла Циля.

Не думалося тієї миті, яке ж то життя чекає на них далі, навіть п’ять хвилин життя — це все ще життя, це шанс… Аарон зі скляним поглядом стояв біля ліжка батька; той після пережитого спав із розслабленою посмішкою, лиш рука звисала до підлоги.

Циля поспішила до чоловіка:

— Якове, золотий мій, як ти? Спить… Ну, хай відіспиться, бідненький…

— Мамо… тато…

1 ... 9 10 11 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, ти і наш мальований і немальований Бог», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"