Читати книгу - "Ми були брехунами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бачу: ноги Джонні збігають сходами Клермонту до сараю для човнів.
Бачу: дідусь прихилився до дерева, на його обличчі відблиски вогнища.
Бачу: всі ми, четверо Брехунів, рвемо боки від реготу. Але з чого саме ми сміємося? Що нас розвеселило і де ми були?
Я не знаю.
Коли я не пам’ятала щось із п’ятнадцятого літа, я питала маму. Моя забудькуватість лякала мене. Я хотіла припинити пити ліки, чи замінити їх, чи проконсультуватися з іншим лікарем.
Я мріяла згадати те, що забула. Одного дня пізньої осени, тієї осені, коли мене обстежували на смертельні хвороби, мама заплакала.
— Ти питаєш мене знову і знову. Ти не пам’ятаєш, що я кажу.
— Вибач.
Говорячи, вона налила собі склянку вина.
— Ти почала розпитувати мене. «Що сталося? Що сталося?» Я сказала тобі правду, Кейденс. Я щоразу так робила, і ти повторювала за мною. Та наступного дня ти питала те саме знов.
— Вибач, — повторила я.
— Ти досі питаєш мене майже щодня.
Це правда, я не пам’ятаю, що зі мною сталося. Не пам’ятаю, що було до і після того. Не пам’ятаю, як ходила по лікарях. Я усвідомлювала, що так, авжеж, ходила, бо мені ж поставили діагноз і призначили ліки, але майже все лікування стерлося з пам’яті.
Я глянула на маму. На її оскаженіло-схвильоване обличчя, на її сльозаві очі, на губи, розслаблені від вина.
— Ти мусиш припинити запитувати, — сказала вона. — Лікарі вважають, що буде краще, якщо ти пам’ятатимеш усе по-своєму.
Я вмовила її розповісти мені ще раз, востаннє, і записала її відповіді, щоб підглядати в них, коли виникне потреба. Завдяки цьому я можу розповісти вам про нещасний випадок під час нічного купання, і про скелі, і про переохолодження, і про проблеми з диханням, і про мозкову травму, що так і лишилася під питанням.
Я більше ніколи нічого не питала в матері. Я багато чого не розумію, зате вона лишається цілком тверезою.
19
ТАТО ЗБИРАЄТЬСЯ ЗАБРАТИ МЕНЕ до Австралії та Нової Зеландії на ціле сімнадцяте літо. Я не хочу їхати.
Я хочу повернутися на Бічвуд. Я хочу побачити Міррен і позасмагати з нею на пляжі, розмірковуючи про майбутнє. Я хочу сперечатися із Джонні, і плавати з маскою і трубкою, і готувати морозиво. Я хочу розпалювати вогнища на маленькому пляжі. Я хочу повалятися в гамаку на терасі Клермонту і знову бути однією з Брехунів, ну якщо це взагалі можливо.
Хочу згадати свій нещасний випадок.
Хочу дізнатися, чому зник Ґет. Не розумію, чому він не пішов тоді купатися зі мною. Чому я була на маленькому пляжі сама. Чому я плавала у спідньому і чому на піску не було мого одягу. І чому він звалив, коли мені було погано.
Цікаво, чи кохав він мене. Чи кохав він Ракель. Ми з татом вирушаємо до Австралії за п’ять днів. Даремне я погодилася.
Я схлипувала, вдаючи нещасну. Я сказала мамі, що не маю бажання побачити світ. А хочу натомість побачитися з рідними. Я сумую за дідусем.
Ні.
Якщо я поїду до Австралії, мені погіршає. Голова вибухне від мігреней, мені краще не літати. І не їсти незвичної їжі. І не змінювати часових поясів. І що, як я загублю свої ліки?
Годі. За все вже заплачено.
Я вигулюю собак рано-вранці. Я завантажую брудний посуд у посудомийку і згодом виймаю чистий. Я вдягаю сукні і користуюсь рум’янами. Я з’їдаю все, лишаючи чисту тарілку. Я дозволяю мамі обіймати мене і гладити моє волосся. Я кажу, що хочу провести літо не з татом, а з нею.
Ну будь ласка.
Наступного дня дідусь приїхав до Бурлінґтона і лишився в кімнаті для гостей. Він був на острові з середини травня, а сюди йому довелося діставатися човном, автомобілем та літаком. Після смерті бабусі Тіппер він іще не бував у нас.
Мама забирає його з аеропорту, поки я накриваю на стіл. Вона купила смажену курку та гарніри в міському магазині делікатесів.
Дідусь дуже схуд з того часу, як ми бачилися. Його сиве волосся жмутиками стирчить навколо вух, він схожий на пташеня. Шкіра його обвисла, а сам він якось осів, від чого у нього з’явився живіт, — не таким я пам’ятала дідуся. Він завжди видавався непереможним зі своїми широкими рівними плечима і міцними зубами.
Дідусь із тих людей, у яких є гасла. «Ніколи не приймай відповіді “ні”», — любить повторювати він. Або: «Ніколи не сідай на задніх рядах. Переможці сидять попереду».
Ми, Брехуни, звикли лише закочувати очі у відповідь на його приказки — «Не будь ганчіркою — їх ніхто не любить»; «Ніколи не жалійся і нічого не пояснюй», — та все ж вважали його взірцем мудрості в дорослих темах.
На дідусеві смугасті бавовняні шорти і лофери[9]. Його ноги — довгі, худі, старечі. Він плескає мене по спині й просить шотландського віскі з содовою.
Ми їмо, і він розповідає про якихось друзів із Бостона. Про нову кухню в будинку на Бічвуді. Нічого особливого. Після вечері мама прибирає, а я показую дідусеві садок на задньому дворі. Вечірнє сонце ще не сіло.
Дідусь зриває півонію і вручає мені.
— Моїй першій онучці.
— Не рви квітів, добре?
— Їм байдуже.
— Ні, не байдуже.
— Кейденс була перша, — каже він, дивлячись у небо, а не мені у вічі. — Я пам’ятаю, як вона приїхала до нас у Бостон. На ній був рожевий комбінезончик, а волосся стирчало навколо голови. Джонні народився лише за три тижні.
— Дідусю, я тут.
— Кейденс була перша, і байдуже, що дівчинка. Я готовий був віддати їй усе. Як онукові. Я тримав її на руках і танцював. Вона була майбутнім родини.
Я киваю.
— Одразу було видно, що вона з Синклерів. У неї було наше волосся. Але не тільки. Ще підборіддя та охайні ручки. Я знав, що вона виросте високою. Усі Синклери були високі, поки Бесс не одружилася з присадкуватим хлопцем, а Керрі не повторила її помилки.
— Це ти про Броді та Вільяма.
— Полотном дорога, еге ж? — посміхається дідусь. — Усі наші були високі. А ти знаєш, що родичі моєї мами прибули сюди на «Мейфлауері»[10]? Щоб розпочати нове життя в Америці.
Я знаю, не так уже й важливо те, що наші предки прибули на «Мейфлауері». Не так важливо бути високою. Чи білявою. Саме тому я пофарбувала волосся: я не хотіла бути найстаршою. Спадкоємицею острова, статку, сподівань.
Чи хотіла?
Дідусь випив забагато після довгої подорожі.
— Ходімо в дім? — запитала я. — Хочеш відпочити?
Дідусь зриває другу півонію і дає мені.
— За вміння прощати.
Я плескаю його по зсутуленій спині.
— Не зривай більше, добре?
Дідусь нахиляється, торкається білих тюльпанів.
— Дідусю, серйозно, не рви, — кажу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми були брехунами», після закриття браузера.