Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Остання любов президента 📚 - Українською

Читати книгу - "Остання любов президента"

287
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Остання любов президента" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 133
Перейти на сторінку:
не люблять лежати на мокрому піску, а нам — однаково. Ми приїхали сюди, щоб показати Дмитрикові море.

I він дивиться на нього жадібно, з відкритим ротом.

На ньому сині плавки-шорти з білими лампасами. Найдешевші. Адже йому все одно. Це нам важливо, щоб він виглядав як здоровий.

— А там, — обертається до мене Дмитрик. Його рука простяглась у напрямку далекого морського обрію. — Що там? Там кораблі?

— Так, там Одеса, кораблі, інші країни.

— Сергійку... — Він шукає поглядом мої очі. — Я ж не хворий! Просто мені нецікаво жити.

Дмитрик говорить повільно. Я дивлюсь на його обличчя та розумію, що близнюків у нас тепер може розгледіти лише мати, коли обом дасть по однаковій пачці морозива. Він худорлявий, очі припухлі, ніс зі шрамом — йому довелося битися з місцевими ідіотами, захищаючи від сільських мародерів вантажівку з продуктами, що прибула в інтернат. До речі, сам вчинок примушує засумніватися у його хворобі. Навпаки, здається, що головний лікар інтернату серйозно хворий. Та, може, він не мав іншого виходу, як покликати хворих на допомогу, коли місцеві оточили вантажівку й почали витягати водія з кабіни.

Дивна історія, котра скінчилася грамотою головного лікаря, яку Дмитрик привіз сюди, щоб дивитися на неї перед сном і просити то мене, то маму прочитати її вголос.

«За героїзм і самовідданість, виявлені під час захисту майна будинку-інтернату №3 в селі Глухівка Чернігівської області, нагороджується Бунін Дмитро Павлович».

— Твій батько мав таку саму медаль, — сказала мама, прочитавши вголос грамоту в перший вечір. — Срібну. «За героїзм». Ти весь у нього!

24

Київ. Вересень 1983 року. Неділя. Ніч.

— Дай телефон своїх батьків! — вимагає комендантка гуртожитку.

У кімнаті під стелею горить лампочка без абажура. На одному ліжку, мов нічого не сталося, спить товстуха років тридцяти. На іншому — сидить в одній спідниці, прикриваючи руками худі груди, та, з якою я сюди прийшов. Я не розумів, хто кого мав розраджувати цієї ночі, але п’ятнадцять хвилин тому я підсадив її, допоміг видертись у вікно цього високого першого поверху. Потім проліз сам. Потім вона зняла куртку й светр, сказала, що їй холодно, й пішла в сусідню кімнату, щоб тихцем узяти з тумбочки подруги пляшку «Мадери». А щойно повернулася, як слідом за нею увійшла комендантка Бурчиха і увімкнула світло.

От і вся історія!

— Я не знаю його! — перелякано повторює дівчина з худими грудьми.

— У нас три дні підряд зникають речі! — суворо дивлячись мені у вічі говорить комендантка, жінка-сервант років п’ятдесяти. Вона стоїть у дверному прорізі й повністю займає його своїм тілом. — Дай телефон батьків! Нехай приходять і платять за тебе штраф! Інакше я викличу міліцію!

— Викликайте, — кажу я. Мене охоплює цілковита байдужість. Сьогодні — ніч утрат, але в мене таке відчуття, що втрачати мені більше нічого.

Виявляється, я не правий. Комендантка викликає криком з темного коридору якогось напівп’яного дядю Петю, який тримає мене за руки поки вона дзвонить у міліцію.

— Як ти заліз у гуртожиток? — допитує мене вже у райвідділі на вулиці Щербакова сонний сержант. — Через вікно?

— Так.

— З метою скоєння крадіжки приватного майна?

— Ні.

— А по морді? — Сержант відриває погляд від протоколу, який він складає, та впирається цим бичачим поглядом у моє обличчя.

— Мене дівчина привела.

— Вона тебе вперше бачить!

— Так, але ми познайомились, і вона привела мене в гуртожиток.

— Та послухай, що ти городиш! Як може дівчина першого зустрічного вночі привести до своєї кімнати? Га?

Я знизую плечима. Сержант дивиться на годинник — пів на третю. У кабінет заходить моя мати.

— Що він накоїв? — запитує вона зі сльозами на очах. — Що ти наробив? Чому ти нам не даєш жити! Сволота! Покидьок! Паразит! Ледацюга!

— Заспокойтеся, громадянко, — несхвально дивиться на неї сержант. — Ваш син хотів скоїти крадіжку приватного майна з гуртожитку працівників овочевої фабрики.

Виникає пауза, протягом якої у голові моєї матері пролітають усі можливі сценарії, та її інтонація не міняється.

— Ви зрозумійте! Вони ж без батька росли. Він загинув на полігоні. Військовий, офіцер, капітан. У нього хворий брат, я постійно за братом доглядаю. З роботи — додому, з дому — по лікарях...

— Зрозуміло, — зупиняє її сержант. — Можна, звичайно, обійтися хуліганством, але злісним. Вдертися до жіночого гуртожитку — це ж не шибку розбити!

— Ану, вийди в коридор! — командує мені мати.

«Хто тут сержант?» — думаю я й підкоряюся.

За п’ять хвилин мене повертають у кабінет.

— Наступного разу будеш розумнішим! І думатимеш лише про наслідки! — каже мати і йде.

А мене залишають. Мені дають десять діб, і десять діб я підмітаю територію райвідділу. Мию підлогу на першому та другому поверхах. Потайки граю у очко з шістдесятирічним Зямою, якому дали п’ятнадцять діб за те, що напаскудив під дверима сусідки, яка написала на його дверях крейдою слово «жид».

25

Київ. Травень 2015 року.

— Ну ж бо, підніміть сорочку, — каже мені особистий лікар.

Прийшов до мого кабінету і командує. Але я корюся. Він слухає моє нове серце. Слухає уважно. Потім прикладає хромований холод стетоскопа до грудей. Слухає легені.

— Веснянки не проходять? — цікавиться між іншим.

— А хіба веснянки можуть пройти? — запитую я, втративши будь-яку надію очистити від них свою шкіру.

— Якщо вони є проявом хвороби, то можуть. Коли ж ні — то залишаться. Природа раптової появи веснянок у зрілому віці недостатньо вивчена.

— Чим же займаються вчені-медики за бюджетні гроші?

— Не веснянками, — признається лікар. — Раком, СНІДом, саркомами. Але коли чесно...

— Чого замовк? — Я обертаюся та дивлюся на цього колишнього військового лікаря, якого мені порадив Коля Львович.

— Це лише припущення, — після паузи продовжує він. — Мені здається, західні фармацевти виводять нові різновиди грипу й астми для запуску у продаж нових ліків. Ну, як комп’ютерники заробляють на антивірусних програмах, наперед виробляючи та запускаючи нові комп’ютерні віруси.

— Так? — Думка лікаря видалась мені цікавою. — То, може, веснянки — це все ж таки нова хвороба і проти них вже є ліки?

— Не чув.

— А ти дізнайся! Коли дізнаєшся, доповіси!

Після лікаря до кабінету заходить Львович

1 ... 9 10 11 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Остання любов президента"