Читати книгу - "Насолода"

Потім вони перестали розмовляти; але дивлячись одне на одного, чули у вухах незмовкний гомін, який ніби передавав частину їхнього буття, немовби щось, насичене звуками, втікало з їхнього мозку й розливалося по всій навколишній рівнині.

Елена, випроставшись, сказала:

– Ходімо. Уже шоста година. Де тут можна випити води?

Вони рушили через міст до римської таверни. Кілька візників розпрягали коней, гучно обсипаючи один одного лайкою. Призахідне сонце яскраво освітлювало гурт людей і коней.

Коли двоє подорожніх увійшли до таверни, люди в таверні не виявили найменшого подиву. Троє чи четверо чоловіків з жовтою шкірою, вочевидь, хворих на пропасницю, стояли навколо квадратної жаровні мовчки. Пастух із рудим волоссям дрімав у кутку, ще тримаючи в пальцях погаслу люльку. Двоє молодиків, худих і роздратованих, грали в карти, іноді зиркаючи один на одного із звірячою люттю. Хазяйка таверни, гладка жінка, тримала на руках хлопчика, важко гойдаючи його.

Поки Елена пила воду зі склянки, жінка показувала на дитину жалібним голосом:

– Погляньте-но, синьйоро! Погляньте-но, синьйоро!

Бідолашне створіння було вкрай виснажене. Лілові губи були вкриті білою плівкою, в роті виднілися згустки молочного кольору. Здавалося, життя вже покинуло це маленьке тіло, залишилася тільки запліснявіла немічна плоть.

– Помацайте, синьйоро, які в нього холодні ручки… Він не може ані пити, ані ковтати, не може заснути…

Жінка схлипувала. Хворі чоловіки біля жаровні дивилися на неї з жалем і смутком. Двох молодиків схлипування жінки вочевидь дратували.

– Ходімо, ходімо, – потяг Андреа Елену за руку й залишив на столі мідяк.

Вони повернулися до мосту.

Течія річки тепер палахкотіла від призахідного сонця. Іскриста лінія тяглася аж до обрію, удалині вода мерехтіла коричневим, так ніби по ній плавали плями олії чи бітуму. Пагорбиста рівнина здавалася порізаною ровами й забарвилася фіолетовим. Над Вічним містом небо дедалі червонішало.

– Бідолашне створіння, – пробурмотіла Елена з глибоким жалем, міцно вчепившись у руку Андреа.

Вітер шаленів. Зграя ворон пролетіла в червонястому небі, голосно каркаючи.

І тоді якась сентиментальна екзальтація опанувала душі двох закоханих у передчутті майбутньої самоти. Здавалося, щось трагічне й піднесене проникло в їхню пристрасть. Їхні почуття загострилися від споглядання буревійного заходу сонця.

Елена зупинилася.

– Я не можу зробити ні кроку, – сказала вона, важко відсапуючись.

Карета була ще далеко, вона так само стояла на тому місці, де вони її покинули.

– Ще трохи, Елено! Ще трохи! Хочеш, я тебе понесу?

Опанований нестримним спалахом почуттів, Андреа заговорив наче сам до себе:

– Чому вона хоче мене покинути? Чому хоче зламати чари? Хіба їхні долі не поєднані назавжди? Він має потребу в ній, щоб жити, йому потрібні її очі, її голос, думки про неї… Він наскрізь просякнутий цим коханням, уся його кров насичена ним, наче отрутою, від якої вилікуватися не можна. Чому вона вирішила втекти? Адже він обплутаний нею, він не зможе відірвати її від своїх грудей. Ні, такого не може бути. Нізащо! Ніколи!

Елена слухала його мовчки, з низько опущеною головою, ховаючи обличчя від вітру. Через якийсь час вона подала знак візникові, щоб той наблизився. Коні зрушили з місця.

– Зупинитесь біля Порта Піа, – наказала синьйора, піднявшись у карету разом зі своїм коханцем.

І миттєвим порухом піддалася його бажанню, а він став цілувати її губи, лоб, волосся, очі, шию, жадібно, швидко, не дихаючи.

– Елено! Елено!

Червонястий блиск проник у карету, відбиваючись від будинків кольору цегли. Вони наближалися до вулиці, по якій цокали копитами безліч коней.

Елена, нахилившись до коханця, з глибокою ніжністю й покорою сказала:

– Прощавай, моя любове! Прощавай! Прощавай!

Коли вона випросталася, праворуч і ліворуч проскакали швидким клусом десятеро чи дванадцятеро яскраво-червоних вершників, які поверталися з полювання на лисиць. Один із них, дюк ді Беффі, проминаючи їх майже впритул, перегнувся в сідлі, щоб заглянути у віконце.

Андреа мовчав. Він відчував, що все його єство охопив глибокий занепад. Недавня хлоп’яча слабкість, після того як минув бурхливий вияв почуттів, не допомогла втриматися від сліз. Йому хотілося принизити себе благанням, розбудити жалість жінки слізьми. В голові відчувалось неясне й туманне запаморочення; тонкий холод підступив йому до потилиці, проник до коренів волосся.

– Прощавай… – повторила Елена.

Під аркою Порта Піа карета зупинилася, йому треба було виходити.

Отож, чекаючи сьогодні Елену, Андреа поновив у пам’яті той далекий день; він бачив усі їхні порухи, чув усі слова. Що він робив, коли карета з Еленою зникла в напрямку Чотирьох Фонтанів?[47] По правді – нічого особливого. Тоді, як і завжди, коли зникав безпосередній об’єкт, із якого його дух черпав щось подібне до ілюзорної екзальтації, до нього відразу повернувся спокій, усвідомлення того, що життя триває, рівновага душі. Він узяв візника, щоб доїхати додому. Там він перевдягнувся в чорний костюм, як робив завжди, не забуваючи про жодну деталь, яка додавала йому елегантності, й пішов обідати до своєї кузини в палац Роккаджовіне,[48] як і щосереди. Усе, що стосувалося зовнішнього життя, мало над ним велику владу, заповнювало його увагу, закликало насолоджуватися світськими втіхами.

Того вечора він повернувся додому досить-таки пізно й завважив на столі блискучий черепаховий гребінь, який Елена забула тут два дні тому. Тоді, ніби опам’ятавшись від забуття, він страждав протягом усієї ночі від напливу думок, що розворушували його біль.

Але хвилина зустрічі наближалася. Дзиґарі на Трінітá-деї-Монті видзвонили третю годину з чвертю. Він подумав із глибоким хвилюванням: «Через кілька хвилин Елена буде тут. Як прийняти її? Які слова я їй скажу?».

Його тривога була правдивою, і кохання до цієї жінки справді відродилося в ньому; але словесний і пластичний вираз його почуттів завжди був таким далеким від простоти й щирості, що він за звичкою вже заздалегідь готувався до вияву найглибших почуттів.

Він спробував уявити собі сцену їхньої зустрічі; стулив кілька фраз; пошукав очима найпридатніше місце для їхньої розмови. Потім поглянув у дзеркало, чи обличчя досить бліде, чи відповідає обставинам. Його погляд зупинився на скронях, там, де Елена мала звичку делікатно цілувати волосся. Він розтулив губи, щоб упевнитись у досконалому блиску своїх зубів, адже колись Елені подобалося проникати в усі куточки його рота. Його самолюбство зіпсованого й розніженого молодика ніколи не