Читати книгу - "Чарівник Смарагдового міста"

— А ми з Тотошком проситимемо Гудвіна, щоб повернув нас до Канзасу.

— Там я поквитаюсь із Гектором-хвальком, сусідським песиком, — спадав Тотошко.

— Гудвін такий всесильний? — здивувався Лев.

— Він усе може, — відповіла Еллі.

— То, може, він і мені додасть сміливості?

— Йому це так просто, як дістати мені мозок, — запевнив Страшило.

— Або мені серце, — докинув Залізний Дроворуб.

— Або повернути мене до Канзасу, — закінчила Еллі.

— Тоді візьміть і мене з собою, — попрохав Полохливий Лев. — Ех, мені б хоч трохи сміливості… Це ж бо моє заповітне бажання!

— Я дуже рада! — сказала Еллі. — Це третє заповітне бажання, і коли всі вони збудуться, Гудвін поверне мене на батьківщину. Ходімо з нами…

— І будь нам щирим товаришем, — сказав Дроворуб. — Ти відганятимеш від Еллі інших звірів. Вони, напевне, теж неабиякі боягузи, коли втікають лише від самого твого гарчання.

— Вони боягузи, — пробурчав Лев, — однак я від того не роблюся сміливішим.

Мандрівники рушили далі, Лев велично ступав поруч з Еллі. Тотошку і цей супутник спочатку не сподобався. Він пам'ятав, як Лев хотів його проковтнути. Та невдовзі він звик і до Лева, і вони стали великими друзями.

ШАБЛЕЗУБІ ТИГРИ

— Моя солома і вогонь — речі, які не можуть бути сусідами, — пояснив він.

Полохливий Лев також волів не наближатися до багаття.

— Ми, дикі звірі, не дуже полюбляємо вогонь, — сказав він. — Тепер, коли я у вашій компанії, то, може, з часом і звикну, але зараз він мене ще лякає.

Лише Тотошко не боявся вогню і, лежачи на колінах у Еллі, мружив на вогнище свої маленькі блискучі оченята й насолоджувався його теплом. Еллі по-братньому поділилась з Тотошком останнім шматком хліба.

— Що я тепер їстиму? — запитала вона, дбайливо збираючи крихти.

— Хочеш, я в лісі спіймаю лань? — спитав Лев. — Щоправда, у вас, людей, поганий смак, і ви надаєте перевагу смаженому м'ясу, але ти зможеш його підсмажити на вогнищі.

— О, тільки не треба нікого вбивати! — заперечив Залізний Дроворуб. — Я так оплакуватиму бідненьку лань, що ніякого мастила не вистачить, аби змащувати моє обличчя…

— Ну, як хочете, — буркнув Лев й подався до лісу. Повернувся він звідти не швидко і влігся подалі від вогнища, сито вуркочучи та втупивши у полум'я свої жовті очиці з вузькими щілинками зіниць.

Чого ходив Лев у лісові хащі, ніхто не знав. Сам він про те мовчав, а супутники його не питали.

Страшило теж пішов у гущавину, і йому поталанило знайти горіхове дерево. Він рвав горіхи своїми неслухняними пальцями, плоди вислизали у нього з рук, і йому доводилось розшукувати їх у траві. У лісі було темно, ніби у льоху; та Страшилові це не завадило: він однаково добре бачив і вдень, і вночі. Та коли він набирав повну жменю горіхів, вони раптом вислизали з його непокірної долоні, і доводилось усе починати наново. Нарешті, він набрав повен кошик горіхів, але боявся підходити до вогнища. І лише тоді, коли вогонь згас, Страшило наблизився до Еллі з повним кошиком, і дівчинка подякувала йому.

Вранці Еллі поснідала горіхами. Вона і Тотошку запропонувала їх, та песик презирливо відвернув від них носа: він ще на світанку спіймав товсту мишу (на щастя, цього не бачив Дроворуб).

Мандрівники знову рушили у напрямку Смарагдового міста. Цього дня з ними трапилося чимало пригод. По годині ходьби вони зупинились перед проваллям, яке тягнулося праворуч і ліворуч — скільки сягало око.

Провалля було широке і глибоке.

Коли Еллі підповзла до нього і зазирнула вглиб, у неї запаморочилась голова, і вона мимоволі відсахнулася. На дні провалля виднілось гостре каміння і дзюрчав невидимий струмок. Стіни провалля були стрімкі й прямовисні. Мандрівники засумували: здавалося, все, кінець, доведеться повертатися, так і не діставшись до Гудвіна.

Страшило розгублено хитав головою, Залізний Дроворуб схопився за груди, а Лев засмучено опустив морду.

— Що ж робити? — схвильовано спитала Еллі.

— Не маю уявлення, — засмучено відповів Залізний Дроворуб, а Лев задумливо почухав лапою носа.

Страшило сказав:

— Треба ж, така яма! Через неї ми не перестрибнемо. Тут нам і гаплик.

— Можливо, я й перестрибнув би, — сказав Лев, змірявши поглядом безодню.

— Отже, ти перенесеш нас на той бік? — здогадався Страшило.

— Спробую, — відповів Лев. — Хто насмілиться першим?

— Доведеться мені, — випередив усіх Страшило. — Якщо ти впадеш, Еллі розіб'ється на смерть та й Залізному Дроворубу теж буде непереливки. А я не розіб'юсь, будьте певні…

— Та я й сам побоююсь — перестрибну чи ні! — сердито перебив Лев базікання Страшила. — Але що вдієш, виходу іншого немає. Отже, стрибаю! Сідай!

Страшило заліз Левові на спину, і той присів на краю провалля, готуючись до стрибка.

— Чому ти не розганяєшся? — спитала Еллі.

— То не в наших левових звичках. Ми стрибаємо з місця.

Він зробив величезний стрибок і благополучно перескочив на протилежний бік. Всі зраділи, і Лев, скинувши Страшила, негайно стрибнув назад.

Наступною сіла Еллі. Тримаючи Тотошка в одній руці, другою вона вчепилася в жорстку Левову гриву.

Еллі злетіла у повітря, і їй здалося, що вона знову піднімається на своєму Будиночку, що карає, але не встигла навіть перелякатися, як була потойбіч провалля.

Останнім переправився Залізний Дроворуб, який під час стрибка мало не загубив свою шапку — лійку.

Коли Лев відпочив, мандрівники рушили далі шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.

Еллі здогадалась, що провалля, напевно, виникло внаслідок землетрусу вже після того, як було прокладено дорогу до Смарагдового міста. Вона чула, що землетруси можуть утворювати тріщини в землі. Щоправда, батько не розповідав їй про такі велетенські розколини, але ж країна Гудвіна була особливою, в ній усе було не так, як в інших країнах світу.

За проваллям, обабіч шляху, потягнувся ще похмуріший ліс, і стало темно. Із лісових хащів долинуло глухе сопіння й протяжний рев.

Мандрівників охопив жах, а Тотошко зовсім заплутався між Левовими лапами, вважаючи, що Лев надійніший, аніж Залізний Дроворуб. Полохливий Лев повідомив своїм супутникам, що в цьому лісі живуть шаблезубі тигри.

— Що то за звірі? — поцікавився Дроворуб.

— О, це страхітливі потвори, — злякано прошепотів Лев. — Вони значно більші за