Читати книгу - "Чорна стріла"

— Х'ю, тут неможливо вилізти на берег, — вигукнув Дік, продовжуючи відчайдушно розсовувати гілля і тягти зляканого коня.

На березі острова з'явився високий на зріст чоловік з довгим луком в руках. Дік краєчком ока помітив, як він, червоний від швидкого бігу, з великим зусиллям натягує тятиву.

— Хто там? — закричав він. — Х'ю, хто там?

— Мастер Шелтон, Джоне, — відповів перевізник.

— Стій, Діку Шелтон! — закричав чоловік на березі. — Клянусь розп'яттям, ніхто не зробить тобі нічого поганого. Стій! Х'ю, завертай човна!

У відповідь Дік вилаявся.

— Ну, в такому разі тобі доведеться йти пішки, — крикнув чоловік на березі і пустив стрілу.

Кінь, в якого влучила стріла, підстрибнув од болю і жаху, човен перекинувся, і за мить всі борсались у воді, борючись з течією.

Вода встигла однести Діка на глибоке місце, коли він виринув на поверхню, але перш ніж він встиг оглянутись, його рука вхопилась за щось тверде, і його відразу ж сильно потягло до берега. Це була нагайка, яку Метчем, вилізши на вербу, що нахилилась над водою, вправно всунув у руку Діка.

— Клянусь небом, — вигукнув Дік, коли Метчем витяг його на берег, — ти врятував мене, і я зобов'язаний тобі життям! Я ж плаваю, як гарматне ядро.

Він обернувся і глянув на острів.

Х'ю-Перевізник плив поряд з своїм перекинутим човном і був уже посередині протоки, а Джон Болотний, розлючений тим, що його постріл призвів до таких несподіваних наслідків, кричав, щоб Х'ю поспішив.

— Ну, Джоне, — сказав Дік, — тікаймо! Поки Х'ю зможе переправити свою посудину та поки вони приведуть її до ладу, ми будемо далеко.

І показуючи приклад, він кинувся бігти, ухиляючись від вербового гілля і стрибаючи в багнистих місцях з купини на купину. В нього не було часу вибирати напрям, він тільки намагався втекти якнайдальше від річки, вкладаючи в це всі свої сили.

Однак незабаром місцевість почала підніматися, і це показало Діку, що він вибрав вірний напрямок. Ще через якийсь час вони прибігли до схилу горба, грунт під їхніми ногами став зовсім твердим, а навколо серед верб почали траплятися в'язи.

Метчем, який дуже відстав, раптом упав.

— Покинь мене тут, Діку, — крикнув він, відсапуючись, — я більше не можу.

— Кинути тебе, Джоне? — вигукнув Дік. — Та це було б підлістю з мого боку! Ти ж ризикував овоїм життям, рятуючи мене, хоч тебе могли застрілити, та й я міг стягти тебе за собою у воду і ти б потонув. Тільки одні святі знають, як це я не затяг тебе за собою у воду.

— Ні, — сказав Метчем, — я однаково врятував би тебе, я ж вмію плавати.

— Вмієш плавати? — перепитав Дік, широко розкриваючи очі.

Вміння плавати було єдиним чоловічим талантом, яким він не володів, і Дік цінив його майже так само високо, як вміння вбити людину на двобої.

— Це мені буде наукою: ніколи не зневажати інших. Я обіцяв охороняти тебе аж до Холівуда, а вийшло так, клянусь розп'яттям, що ти допоміг мені.

— Ми тепер друзі, — сказав Метчем.

— Я ніколи не був тобі ворогом, — відповів Дік. — Ти по-своєму хоробрий хлопець, хоч, звичайно, ще молокосос. Я ніколи таких не бачив. Та прошу тебе, швидше відпочивай і ходім. Тут не місце для балачок.

— В мене дуже болить нога, — сказав Метчем.

— Я й забув про твою ногу, — відповів Дік. — Доведеться йти обережніше. Шкода, що я не знаю, де ми тепер. Я зовсім загубив стежку, та, може, це й краще. Якщо вони стежать за перевозом, то вони, напевно, наглядають і за стежкою. От було б добре, якби сюди прибув сер Деніел з чотирма десятками воїнів! Він погнав би звідси цих негідників так, як вітер жене сухе листя. Ходім, Джоне, обіпрись на моє плече, бідолахо. Ні, ти таки ще маля. Б'юсь об заклад, тобі й дванадцяти немає.

— Ні, мені шістнадцять, — відповів Метчем.

— Тоді ти погано ріс, — зауважив Дік. — Тримайся за руку. Ми підемо потихеньку, не бійся. Я зобов'язаний тобі життям, а я вмію віддячити і за добро, і за зло.

Вони підіймалися схилом.

— Рано чи пізно ми повинні натрапити на дорогу, — вів далі Дік, — і тоді підемо куди слід. Клянусь небом, в тебе неміцна рука, Джоне. Коли б у мене була така рука, я б соромився цього. Скажу тобі, — говорив він далі, раптом засміявшись, — Х'ю-Перевізник, напевно, подумав, що ти дівчина.

— Не може бути, — скрикнув Метчем і почервонів.

— А я готовий битися об заклад, що він так подумав, — вигукнув Дік. — Та й не можна докоряти йому за це, бо ти ж справді більше схожий на дівчину, ніж на хлопця. Скажу навіть, що для хлопця ти дивний і недоладний, а от дівчина з тебе була б вродлива, Джоне. Ти був би гарненькою дівчиною.

— Але ти не вважаєш мене дівчиною? — спитав Метчем.

— Звичайно, ні. Я просто жартую, — відповів Дік, — з часом з тебе буде справжній мужчина, Джоне. Ти ще будеш славетним воїном. Цікаво знати, кого з нас першого посвятять в рицарі. Мені до смерті хочеться бути рицарем. «Сер Річард Шелтон, рицар», непогано звучить, га? Але й «сер Джон Метчем» теж звучить непогано.

— Підожди, Діку, дай мені напитись, — сказав Метчем, зупиняючись біля джерельця, що витікало а пагорба і наповнювало піщану ямку завбільшки з кишеню. — Ах, Діку, якби знайти що-небудь поїсти! В мене аж серце щемить від голоду.

— Чого ж, дурню, ти не їв у Кетлі? — спитав Дік.

— Я дав обітницю… мене ввели в гріх, — затинався Метчем, — а зараз я їв би навіть сухий хліб.

— Сідай тоді і їж, — сказав Дік, — а я поки піду пошукаю стежки.

Він зняв з пояса торбу, вийняв з неї хліб і кусочки в'яленої свинини. Метчем жадібно накинувся на їжу, а Дік пішов уперед і зник серед дерев.

Незабаром він натрапив на байрак, на дні якого у мертвому листі дзюркотів струмок. За байраком знову росли дерева, але вже не верби і в'язи, а дуби і буки, і були вони вищі. У листі шелестів вітер, що майже зовсім заглушував шум його кроків по м'якій траві, та незважаючи на це, Дік обережно крався від одного