Читати книгу - "Буба"

— Ти не можеш так зі мною вчинити, — дідусь зблід, і Буба перелякалася, що доведеться знову, як під час останніх Ольчиних відвідин, викликати швидку.

— Спокійно, дідуню. Уже біжу по крапельки.

— Вони тут, — дід з поглядом мученика вказав на дверцята бару батьків. — Налий скляночку віскі. Від чогось іншого мене знудить, — попередив він.

— Мені теж налий, — зажадала Олька.

— Навіть не думай! — дідусь поволі оговтувався. — Ти повинна повернутися до чоловіка тверезою.

— Я залишаюся, — похмуро нагадала Олька, і дід знову пополотнів.

— Можеш тут залишитися за однієї умови, — видушив він, озброївшись скляночкою улюбленого напою. — Якщо твій Роберт зберігає в помешканні колекцію із двадцяти велосипедів.

— Я й не підозрювала, що дідусь так подався, — Олька перелякано вдивлялася в нерухоме дідусеве обличчя. — Останнім часом ти був у кращій формі, — чемно зауважила вона.

— Після нашої зустрічі я щодня робив електрокардіограму, — поскаржився дід, жваво жестикулюючи вільною рукою.

Буба не брала участі у сварці. Кожні три місяці Олька із сином, що ревма ревів, атакувала батьківський дім, захоплювала вітальню, і перебувала там доти, доки не з’являвся скрушний Роберт із букетом прив’ялих троянд. Після довгих перемовин, коли сльози чергувалися із взаємними докорами, уся трійця полишала територію відчуження. Олька й Францішек з полегшею, Роберт — з невиразною гримасою жалю, неначе учень, у якого несподівано закінчилися канікули. Цю сумну вервечку біженців супроводжували запевнення, сповнені радісних слів про міцні родинні узи й побажання, аби несподівані Ольчині відвідини раз і назавжди залишилися в історії. Проте вони повторювалися з аж ніяк не історичною регулярністю, просто без кінця.

— Я ж казала: цей Роберт — ще справжня дитина! — повторювала мати після кожного чергового Ольчиного пришестя. — От побачите, вона знову сюди повернеться! — пророкувала мама драматичний сценарій.

— Я пригадую, як ти робила все, щоб їхній шлюб відбувся, — батько не міг пробачити матері, що та примусила старшу дочку взяти традиційний шлюб із ксьондзом Кореком, органістом та численною ріднею з обох сторін. — Тобі хотілося обручок, білого плаття й чайних троянд, то тепер маєш! — додавав він зі зловтішним задоволенням, що віщувало початок великого, усеосяжного скандалу в сім’ї.

— Дайте спокій, — намагався рятувати ситуацію дідусь. — Треба радіти, що хтось погодився одружитися з Олькою, і що перед нами знову декілька спокійних днів.

Буба вже очікувала моменту, яким зазвичай завершувалися такі події, проте знала, що протягом найближчих трьох днів їй знову доведеться стати свідком повторення сестриної історії. Почнуться ті самі розмови, утішання, прокльони на адресу дня шлюбу, аж до миті, коли всі кинуться до дверей, щоб відчинити їх переляканому Робертові, який ледь помітно зволікатиме з тим, аби забрати свою згубу й відвезти крихітним темно-червоним «Фіатом» на вулицю Марисеньки.

Бідний Роберт, — подумала вона про тихого швагра, у якого не було жодних шансів приборкати вередливу дружину, котра постійно переконувала свою другу половину в перевагах фемінізму над чоловічою безпорадністю. Цей фемінізм, який полягав у постійному задоволенні сценічних забаганок Ольки й ненавмисному, проте систематичному занедбуванні Францішека, часто наштовхувався на Робертів спротив. І через це чергові псевдофеміністичні прагнення переносилися разом з Олькою на вулицю Звіринецьку.

Олька сиділа біля столу й наминала розсольник. Францішек заснув на килимі, вочевидь звиклий дрімати в незвичайних місцях. Буба трохи непокоїлася, що її небіж, який відзначався мавпячою спритністю в здобуванні їжі й уникненні покарань, таку саму винахідливість, або, радше, її відсутність, демонстрував за будь-яких спроб примусити його до розумових зусиль. А може, Олька взагалі не вчить його говорити? — замислювалася Буба, дивлячись на спокійне й позбавлене звичайного хижого вигляду обличчя хлопчика. Адже діти в цьому віці не лише пищать і ревуть, а Францішек наразі не відзначається жодними іншими вміннями, занепокоєно думала вона, поглядаючи на спокійну, задоволену собою, сестру.

— Ніколи не виходь заміж, — Олька проковтнула останній шматочок картоплі й відчула потребу поділитися своїм скромним досвідом трирічного подружнього життя. Та ще й такого, яке аж ніяк не нагадувало впорядкованих стосунків у законному шлюбі. — Запам’ятай, — попередила вона, шкрябаючи ложкою денце порожньої тарілки, — жінки в нашій родині позбавлені того, що я б назвала подружнім інстинктом.

Бубі здалося, що в цей момент Олька більше переймається відсутністю в неї розсольнику, аніж отого подружнього інстинкту.

— А мама? — запитала Буба просто так, щоб запитати.

— Що — мама? — Олька витерла долоні об скатертину, яку Бартошова крохмалила протягом двох серій «Клану».

— Мама теж позбавлена цього інстинкту? Адже вони з батьком стільки років щасливі… — Буба раптом усвідомила, що епітет «щасливі» дуже невідповідне слово, аби проілюструвати стосунки між батьками. — Ну, хай там як, а тато з мамою разом, — здалася вона.

— Де це вони разом? — Олька роззирнулася довкола, неначе шукаючи доказів на підтвердження цієї очевидної неправди. — Мені здавалося, що батько щойно дурнувато всміхався в дебільній програмі, а мама, напевне, уже кілька годин базікає з кимсь на іншому кінці міста. На неї вирячився якийсь псевдоінтелектуал, що видає книжечки на всі випадки життя, а вона заряджає біля нього свої жіночі акумулятори. І так щодня, — переможно закінчила вона.

— Якщо перебування разом ти уявляєш, як життя папужок-нерозлучників, то крім цих пташок ні в кого немає відповідного інстинкту, — Буба взялася захищати сімейні цінності. — Батьки знаходять для себе час удома, — продовжувала вона голосом, який свідчив про її прагнення повірити у власні слова.

— Удома? — Здивування Ольки було непідробним. — Удома батьки приречені на власне товариство, та вони тут просто гинуть! Так, гинуть! — засичала вона зловісно, ніби повторювала слова Касандри на сцені шкільного театру. — Уникають розмов, брешуть, дратуються, утікають одне від одного, бо в них немає часу для себе, а якщо випадково зіштовхнуться, скандал забезпечено. Ти що, справді цього не бачиш? — знову здивувалася сестра.

— Може, трохи, — Буба спохмурніла. — Але останнім часом у них стосунки покращилися, — додала швидко.

— Бо останнім часом вони частіше бувають поза домом.

— Ти теж частіше втікаєш зі свого. А що трапилося цього разу? Роберт знову отримав есемеску від твоєї подружки?

— Ти що, дурна? Я взагалі не ревнива, — Олька ліниво потягнулася, відкриваючи плаский живіт із западиною пупка. — Зрештою, як можна ревнувати мужика, який вічно щось жує, гикає, плямкає й узагалі видає такі химерні звуки, ніби в його організмі працює виключно стравохід і прилеглі до нього органи? — пирхнула вона.

Певне, Францішек удався в батька, — подумала Буба, і вже вголос