Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

Російська експансія в Північному Причорномор’ї набирала обертів: у липні 1771 р. російські війська зайняли Кримський півострів, включно з османською провінцією Кефе. За умовами Кючюк-Кайнарджийського миру 1774 р. ханат ставав незалежною державою, а за так званою Айнали-Кавакською конвенцією османський султан визнавався головою кримських мусульман. 8 лютого 1783 р. Катерина ІІ видала маніфест про анексію Криму 1785 р., а за сім років Порта остаточно визнала російську анексію Кримського ханату – за Ясським договором 1792 р., – підсумовує півтисячолітній період розвитку кримсько-татарської ісламської держави О. Галенко.

Чисельність населення

Систематичних статистичних даних, якi вiдображали б чисельнiсть населення як південно-західних, так й iнших губернiй Російської імперiї в 1917 р., не iснує. Ґрунтуючись на даних аналiзу матерiалiв сiльськогосподарських переписiв 1916—1917 рр., Л. Гапоненко та В. Кабузан визначили чисельнiсть населення 50 губернiй Росiї в 116,3 млн, в т. ч. України – в 29,3 млн осiб[47]. Виходячи з їхніх пiдрахункiв, можна передбачити, що особи найманої працi складали приблизно 16% населення країни, пролетарi – 13%, на великих пiдприємствах працювало приблизно 9% наявного населення. В дев’яти південно-західних губерніях робітники та близькі до них верстви складали, вірогiдно, 12% наявного населення, доля промислового пролетарiату загалом – близько 4%, а в промислово розвинених губернiях (Київська, Катеринославська, Харківська, Херсонська) – майже 6%.[48]

Якщо екстраполювати на всю Україну данi вересневого 1917 р. перепису населення м. Києва, який засвiдчив, що бiльше половини (власне 51,9%) мешканцiв мiста становило т. зв. «самодiяльне» населення[49], то отримаємо приблизно 2 млн наявного мiського самодiяльного населення. Отже, можна вважати вірогiдним, що 400 тис. робітників промислових підприємств, зайнятих в металургiйнiй, фабрично-заводськiй (за виключенням цукропереробної) промисловостi та великих залiзничних майстернях, складали майже 13%, у т. ч. в Катеринославськiй, Харкiвськiй та Херсонськiй губернiях майже 16%, а по iнших південно-західних губернiях в середньому майже 10% наявного самодiяльного мiського населення. Iншими словами, кожний шостий мешканець промислової зони «України» (до якої умовно можна віднести Київську, Катеринославську, Харківську, Херсонську губернії) та кожний десятий в сiльськогосподарськiй (тобто у Волинській, Подiльськiй, Полтавськiй, Таврiйськiй та Чернiгiвській губернiях) був зайнятий на великому промисловому пiдприємствi.

Люди

Для «змагань», особливо «національних», потрібна, як мінімум, нація. Абсолютна більшість людей, які жили на теренах сучасної України наприкінці ще XIX ст., були селянами. І вони були б дуже здивовані, якби їм сказали, що вони є «українцями». Ті з них, що були підданими Габсбургів, попри звитяжну культуртрегерську діяльність таких масштабних особистостей, як М. Грушевський, І. Франко, М. Павлик та інші, називали себе «русинами», «галичанами», «гуцулами», «косьмацькими» абощо, але аж ніяк не «українцями». Ті з них, які після розділів Речі Посполитої потрапили під владу імперії Романових, вважали себе в більшості «малоросами» і були, за бездоганним діагнозом М. Драгоманова, «нацією холопів»[50]. Ось лише один приклад. Цитуємо запис із щоденника широковідомого визначного діяча українського національного руху, у майбутньому чільного діяча УЦР Євгена Чикаленка. Дата – 27 серпня 1909 р.: «Вчора був у мене Іван Данилович Яневський[51], таращанський дідич», який «зробив на мене враження доброго, симпатичного провінціального пана, що, крім свого господарства та повітового міста, нічого не знає, хоч він і скінчив років 15 тому юридичний факультет. Він, без сумніву, має стихійну любов до українства, але у відродження нашої нації, очевидно, не вірить та й ніколи над цим не думав. Він бридиться літературною українською мовою, вважає її каліченням милої його серцеві народної мови; він хотів би, щоб газета писалась мовою Шевченка, Котляревського, а коли вже не стає своїх слів, то, на його думку, треба брати всім відомі вже російські слова…Я доводив, що рух наш ніколи не вмре, а коли іде пиняво, то через те, що у нас немає буржуазії своєї. Панство наше давно покинуло народ і приєдналося до російської або польської культури, а народ зостався сам зі своєю некультурністю. Рух наш держиться виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів. На дворянство, очевидно, нам треба махнути рукою, ми вже його не навернемо, а треба покласти всю надію на буржуазію, яка випливає з народних мас»[52]. «Поки національна свідомість не розійшлася в масах, – переконував Є. Чикаленка за рік перед тим П. Стебницький, – треба втягти в свої інтереси крайову інтелігенцію, навіть чужу і зденаціоналізовану, і це можна зробити на питаннях широкого краєвого інтереса, як земське і городське самоврядування. Треба держатись драгоманівськоїтактики. Це одинокий шлях для підготовки націоналізації інтелігентського шару, для зміцнення місцевих і краєвих сил, для поєднання південно-російської людності (підкреслено нами. – Д.Я.) на ґрунті своїх окремих інтересів, економічних попереду всього, а тоді і всяких інших. При цій умові націоналізація краю наступе сама собою, непомітно, без спеціальних заходів».[53]

Тобто один з провідних теоретиків Товариства українських поступовців/Української партії соціалістів-федералістів (ТУП/УПСФ) ще 1908 р. сформулював концепцію територіального «націоналізму», оскільки для «націоналізму» на ґрунті національному передумов не було – бо ж не було нації, а була хіба що південно-російська людність!

Так – саме людність, а не нація. Такий висновок підтверджується десятками свідоцтв сучасників. Наведемо лише одне. Слово – Миколі Галагану, який залишив нам у спадок таку, майже пасторальну картину сільської України кінця XIX ст.:

– в його селі (Требухів Чернігівської губернії) зберігалася пам’ять про полковий устрій України;

– губерніальна реформа принесла багато незручностей, оскільки зруйнувала існуючі економічні та культурні зв’язки (у даному випадку – із Києвом);

– село розділялося на т. зв. «кутки»: «це були, очевидно, стародавні роди»;

– модерні шляхи комунікації були відсутні, користувалися кіньми або волами;

– «люди точно додержувались стародавніх українських звичаїв і справно виконували, поруч з церковно-релігійними, також і давні поганські обряди і ритуали»;

– «спомини про чумаків і чумакування були ще зовсім свіжі»;

– від усіх хвороб лікувались «знаменитою лежанкою»;

– «на жидів я звик дивитись, не як на «чужих», а як на всіх інших, що були «свої люди»;

– «класичні науки стояли тоді, видно, доволі високо, бо мій дід їх добре пам’ятав, легко цитував довгі уривки з Овідія, Цезаря, Ксенофонта»;

– ще до школи діти добре орієнтувалися в астрономії, орнітології, іхтіології, мікології;

– «родинна, інтимна мова була українська з місцевими діалектичними особливостями»;

– «почуття окремішності