Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мантра-омана 📚 - Українською

Читати книгу - "Мантра-омана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мантра-омана" автора Вікторія Леонідівна Гранецька. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 53
Перейти на сторінку:
Вітасику що далі, то важче було розбороняти своїх дочок-акселераток, які завзято гризлися через хлопця. Тож урешті він (люб’язно посланий донечками на хрін) покинув цю невдячну справу. Війна тривала. Об’єдналися вони лише раз — коли треба було віддухопелити Маринку з паралельного класу, що її Мишко якось цнотливо провів додому.

Після цього Вітасик остаточно зарікся ставати на шляху в дочок, побоюючись одного нещасливого разу опинитися на місці тієї Маринки, на чиє лікування вони й досі переказували гроші.

Тож, мабуть, нічого дивного, що ти рідко бувала в гостях у химерної братової родини. Ні, ти не мала ані найменшого сумніву, що діти — це квіти життя, але… хай ліпше вони квітнуть у Вітасиковому квітнику. Бо щоразу, як дівчата тебе бачили, їхні очиська перетворювались на звужені рентгени, що доскіпливо обмацували твої брендові лахи. А треба сказати, стосовно брендів ідолом для них була ти, а не матуся, якій фатально бракувало смаку. Тож ти не сумнівалась, що одного разу Вітасикові монстри просто-таки роздеруть тебе на шматки, аби відібрати омріяні лахи. А потім вб’ють власну матір, щоб не заважала їм тішитися трофеєм.

Бо мати для них теж не була авторитетом. Займалась переважно собою, жодного дня в житті не працювала, натомість — захлиналась-зачитувалась сентиментальними дамськими романами (здебільшого про бундючних «горців» та пристрасних «тигриць») і була категорично як проти пірсинґу, так і Мишка, хоча ані про перше, ані про друге вони її думки не питали. Побоювались вони хіба що «дєди».

«Дєда» (вже відомий нам Ксєнін татко, він же — розлючений тесть) і досі був фінансовим центром родини, а отже, йому належала вся честь і хвала, на яку лишень були здатні малолітні інтриганки. Подейкували, що «дєда» безсмертний, бо у свої шістдесят п’ять він часом виглядав жвавіше, аніж забитий податками і сімейним щастям Вітасик. А нещодавно знову одружився. Звісно, з фарбованою білявкою. Звісно, 90-60-90. І авжеж, що звісно, їй тільки позавчора ледь виповнилося вісімнадцять.

Ксєнія розлютилася. На тлі такої близької і любої серцю спадщини замайоріла перешкода з нещадно перепаленим пергідролем волоссям і силіконом у грудях замість, слід сподіватися, серця. Пригадавши, як їх з Вітасиком викликали до школи за відпижджену дочками якусь Маринку, Ксєнія спробувала намовити малих моджахєдок відпиздити ще й «дєдину» нову дружину. Але моджахєдки були не дурні. Вони ж бо знали, що варто їм бодай перднути у бік силіконової ляльки, як «дєда», позбавлений престижно-статусної іграшки, вживе екстрених заходів. Яких саме — вони боялися уявити навіть у найстрашнішому сні, тому зі швидкістю світла подружилися із новоявленою родичкою (дякувати Богу, вік та сфера інтересів цьому посприяли).

А Ксєнії, уніженній та оскорбльонній, нічого не лишалося, як зненавидіти 18-літню мачуху-принцесу (а разом з нею й усіх фарбованих білявок світу цього, окрім святої себе) і чекати, доки та сама не утне якусь дурницю, несумісну з подальшим проживанням у «дєдиному» маєтку…

Але до справи:

— То чого, кажеш, припхалася?

6

— Знаєш що, Єво? Треба бути дитиною Франкенштейна, щоб гратися з твоїм котом! — вдоволено регоче Вітасик, дізнавшись нарешті, чого ти припхалася (і переконавшись, що дружина вважає так само). А ще він, певно, згадав, сволота, як кіт свого часу і на нього підняв лапу, коли він (Вітасик) мав дурість зайти до тебе в гості із триденним перегаром…

— Та ти не думай, він виправився! — очманіло повторюєш свою завчену легенду про кота. — Тепер двічі думає, перш ніж на кого накинутися…

— Все одно треба бути дитиною Франкенштейна!.. — продовжує корчитись у мстивому реготі-припадку твій падлючий брат.

— Справді? Тоді, гадаю, я прийшла за адресою, — різко відповідаєш ти, зиркнувши на його дочок, що, розбираючи пакунки з подарунками, вже встигли побитися через якийсь шалик. — Але мій кіт надто хороший, щоб твої діти з ним гралися. Хоча… де це я тут побачила дітей? — а таке ти кажеш, коли молодша почала душити старшу відвойованим шаликом.

Схопивши кошика з котом, розлючено прямуєш до своєї машини. Ти, може, вмирати зібралася, а вони — «чого припхалася?» А потім отак про кота…

Не бачити їм твого кота!

Додому дістаєшся вже понад вечір. Твоя квартира насторожено зустрічає тебе, закутавшись у кошлаття сутінків, як стара радикулітна бабуся в оренбурзький платок. Вмикаєш світло. Скрізь, окрім спальні. Туди ти не зайдеш. Бо там ліжко, а в ньому на тебе чекає солодко-заборонений сон.

Кіт роздратовано вибирається з кошика, в якому його планувалося відправити в страшне й несправедливе рабство, і невдоволено фиркнувши, з почуттям власної гідності прямує на кухню — жерти заслужений «Віскас».

— Добре. Ти залишаєшся, — стомлено-винувато повідомляєш йому. — Але… потім нарікай на себе.

І спустошено всідаєшся на канапу. До твоїх вікон нахабно зазирає вечір. Безбожно, просто неймовірно хочеться спати. Обриси спальні поволі тонуть і розчиняються в сутінках, запрошуючи тебе у ліжко, наче пристрасний нетерплячий коханець. Але ти не заснеш. І нарешті маєш зробити те, для чого шукала відваги цілий день.

Подзвони Владові. Врешті-решт, він так само любив цього кота. І до кого ще кіт піде з такою радістю, коли ти більше не зможеш про нього дбати? Знаходиш у телефонній книжці номер із підписом ВЛАД. Якийсь час бездумно роздивляєшся оті заповітні сім цифр, що колись (зізнайся вже) були для тебе чимось на кшталт мантри, молитви, найвищої істини й запоруки абсолютного щастя. Натискаєш кнопку виклику.

— Абонент більше не обслуговується, — жіночим, гарно поставленим голосом каже тобі автовідповідач твого мобільного оператора.

Звісно. Чого б йому обслуговуватись, якщо він, напевне, вже давно одружився з однією із тих фотомодельно і незаймано прекрасних дівчат із пристойних родин, яку, без сумніву, селекційним шляхом обрали для нього батьки?

Бо тебе вони не обирали. Більше того, були категорично проти ваших стосунків. Навіть гроші тобі пропонували. Двадцять тисяч доларів. Саме так вони й сказали — доларів, а не баксів. Інтелектуальна еліта, блядь.

— Хочу тридцять, — без реверансів повідомила ти, оскільки не належала до інтелектуальної еліти.

Здивований погляд двох колюче-зневажливих пар очей:

— То чому одразу не мільйон?

— Бо навіть Іуда заробив тридцять срібняків за зраду Христові, не двадцять. Хочу так само. Але вам, певно, видніше, скільки коштує ваш син?

Вони ображено і з гідністю йдуть.

— Щоб ти знала, він не отримає нічого, якщо одружиться з тобою, — кидає через плече його позначений благородною сивиною та почесними лаврами наукових досягнень татко.

Ти всезнаюче посміхаєшся:

— Він і так має забагато.

— Дурна шльондра! — озивається мати, живий доказ того, як може зіпсувати вродливу жінку баранячо-хімічна завивка та недобра вдача.

Правила етикету вийшли з берегів.

А взагалі

1 ... 9 10 11 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мантра-омана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мантра-омана"