Читати книгу - "Правда"

— Він дуже витривалий, — мовив Х’югнон, намагаючись не дихати. — Я маю на увазі, як для свого віку. До запаху ви, очевидно, вже звикли…

— До якого запаху? — здивувався Ветерані.

— Ах. Так, і справді, — сказав Х’югнон.

Правитель Ветерані здивувався б набагато більше, якби знав, що тим часом, як його екіпаж гуркотів нечистою бруківкою до вулиці Осяйної, у льосі неподалік, прикутий ланцюгом до стіни, страждав хтось дуже схожий на нього.

Ланцюг був досить довгий, аби ув’язнений міг дістатися до столу зі стільцем, ліжка та дірки у підлозі.

Наразі він був саме за столом. По інший бік столу сидів пан Шпилька. Пан Тюльпан стояв, загрозливо спершись на стіну. Всякому, хто мав у таких речах хоч який досвід, було б очевидно, що тут дають п’єсу про «поганого й хорошого поліцейського» — щоправда, з тим нюансом, що ніякими поліцейськими тут і не пахло. Пахло лише паном Тюльпаном.

— Отже, Чарлі, — говорив пан Шпилька, — що скажеш?

— Це ж не протизаконно, авжеж? — спитав чоловік, пойменований як Чарлі.

Пан Шпилька розвів руками.

— Що таке законність, Чарлі? Лише слово на папері. Але ти не робитимеш нічого поганого.

Чарлі невпевнено кивнув.

— Але десять тисяч доларів — це забагато для суми, яку отримують за щось не погане, — сказав він. — Принаймні, якщо йдеться лише про те, щоб вимовити кілька слів.

— Та ось пан Тюльпан, — заспокійливо сказав пан Шпилька, — одного разу отримав і більше за те, що вимовив лише кілька слів.

— Ага, я сказав: «Жени бабло, мля, або…», — почав пан Тюльпан.

— Це що, було не погано? — спитав Чарлі.

Панові Шпильці стало ясно, що той мав просто неймовірний потяг до самогубства.

— З огляду на обставини — дуже непогано, — сказав пан Шпилька.

— Гаразд, але ж не всі заробляють саме таким чином, — зауважив упертий самогубця Чарлі.

Його погляд раз у раз повертався до гороподібної постаті пана Тюльпана, в одній руці котрого знаходився кисет, а в іншій — ложка. Цю ложку пан Тюльпан використовував, аби періодично переправляти солідні партії білого порошку з кисету до ніздрів, а також до рота, й одного разу, як міг би закластися Чарлі, навіть у вухо.

— Бачиш, Чарлі, ти все-таки непересічна людина, — сказав пан Шпилька. — І коли все скінчиться, тобі доведеться на певний час зникнути з очей.

— Ага, — підтвердив пан Тюльпан з-за хмари білого порошку. В повітрі розплився різкий запах нафталіну.

— Добре, але чого ж тоді ви мене викрали? Зачиняю крамницю, і тут — бах! А ще ви прикували мене до стінки.

Пан Шпилька вирішив змінити тактику. Як на людину, що перебувала в одному приміщенні з паном Тюльпаном, Чарлі забагато сперечався — особливо якщо врахувати, що пан Тюльпан уже наполовину спорожнив кисет нафталіну. Пан Шпилька широко всміхнувся ув’язненому.

— Ми не повинні жити минулим, брате, — сказав він. — Бізнес є бізнес. Все, що нам потрібно — це кілька днів твого часу, після чого ти отримуєш гроші та — сподіваюсь, це для тебе важливо, Чарлі! — та життя, щоб ними насолоджуватись.

Проте Чарлі твердо вирішив пробитися в чемпіони з нетямущості.

— А як вам знати, що я нікому нічого не розповім?

Пан Шпилька зітхнув.

— Ми тобі віримо, Чарлі.

До викрадення його співбесідник володів невеликою крамницею у Псевдополі. Власники невеликих крамниць повинні мати кебети, хіба ні? Принаймні, коли треба було обрахувати клієнта, їхні мізки були гострі, як ножі. Ось тобі й фізіогноміка, подумав пан Шпилька: цей невдаха зійшов би за Патриція навіть у денному світлі, але в умовах, у яких Ветерані вже давно прорахував би всі хоч скількись імовірні варіанти розвитку подій, Чарлі серйозно тримався думки, що може зберегти собі життя, мало того — перехитрувати пана Шпильку. Він всерйоз намагався хитрувати! Він сидів за кілька футів від пана Тюльпана — особи, що старанно заправляла ніздрі порошком від молі — й при цьому намагався бути підступним. Це навіть заслуговувало на повагу.

— Мені треба повернутись до п’ятниці, — сказав Чарлі. — Усе ж завершиться до п’ятниці, правда?

Повітка, що її винаймали гноми, протягом свого нужденного життя була і кузнею, і пральнею, і ще десятком інших підприємств. Востаннє вона була майстернею з виготовлення коників-гойданок, організованою черговим невідомим, що на світанку своєї бізнес-кар’єри переплутав потенційний Великий Прорив з неминучим Великим Провалом. Під однією зі стін досі вивищувались аж до бляшаної покрівлі штабелі коників-недоробків, котрих панові Сирнику так і не вдалося продати, щоб відшкодувати несплату оренди. Там же була й полиця з іржавими бляшанками для фарб, у яких костеніли забуті пензлі.

Верстат займав центр підлоги; біля нього працювали декілька гномів. Вільям і раніше бачив подібні верстати: їх використовували гравери. Цей, одначе, мав унікальні риси. Майже стільки ж часу, як і над роботою з верстатом, гноми проводили над його вдосконаленням. На пристрої постійно з’являлися нові коліщата, до роботи включалися все нові приводні паси — верстат ріс щогодини.

Вернигора порався біля кількох великих похилих скринь, кожна з яких була всередині розокремлена на кільканадцять відділень. Вільям поспостерігав, як руки гнома майорять над пеналами зі свинцевими літерами.

— Чому для «а» пенал більший?

— Бо ми її найбільше використовуємо.

— І саме тому він — посередині скрині?

— Так. Потім — «о», потім — «н»…

— Гадаю, навряд чи багато хто здогадався би поставити в середину саме «а».

— Ми поставили.

— Але у вас більше «л», аніж «у». А «у» — це ж голосна, їх самих по собі менше, тож вони мають зустрічатись частіше…

— В мові більше «л», ніж ти думаєш.

В іншому куту кімнати опецькуваті пальці Каслонга танцювали над його власним набором пеналів з літерами.

— Практично можна прочитати, що він складає… — почав Вільям.

Вернигора підвів очі. Його погляд на якусь мить прикипів до рук співробітника.

— За-роб-ляй-те… у віль-ний час. Схоже, пан Нудль знову взявся за своє.

Вільям знову подивився на набори літер. Безумовно, перо для письма потенційно містило в собі все, що ним можна написати. Він міг це зрозуміти. Але це було правдою лише з дуже теоретичного боку — з безпечного боку. А от усі ці буденні шматочки свинцю виглядали загрозливо. Здавалось, вони застерігають: тільки склади нас — і ми будемо всім, чим захочеш. Ми можемо бути навіть тим, чого ти не захочеш. Ми можемо скластись у що завгодно, і вже напевне можемо скластися в знак біди{6}.

Заборона на типографський шрифт, власне, не була законом як таким. Але Вільям знав, що ідея