Читати книгу - "Джури-характерники"

— Так, — кивнув Грицик.

— А ще ти думаєш, що коли в тебе нема хати, то вам разом не бути, — вів далі Санько. — А в прийми до Рашита тобі теж не хочеться.

Грицик не відповів. Тільки зітхнув так тяжко, аж захилитався човен.

— То що ж мені робити? — запитав він.

— Вам робити, — уточнив Санько. — Дуже просто. Коли нема притулку ні у Воронівці, ні в Рашита, то можна поставити хатку десь біля діда Кібчика.

У Грицикових очах відбилося вагання.

— Але ж чи згодиться вона на це?

— А ти її викради.

— Викрасти?

— А чом би й ні? У них так, здається, й заведено.

— Гм-мм… — тільки й спромігся сказати Грицик.

Якусь хвилину вони пливли мовчки. Грицик заклав руки за голову і роздивлявся довкола. Його погляд зупинився на качці, що валялася біля носа човна.

— Слухай, чого це вона в тебе валяється без діла? — запитав він.

— Чому ж без діла? — заперечив Санько. — Навпаки, я везу її як гостинця.

— Гостинця? — здивувався Грицик. — У такій глушині? Цікаво б знати, до кого ти тут їздиш у гості.

— До хазяїна Дніпра, до кого ж іще…

У Грицика відвисла щелепа.

— До хазяїна? А хіба такий є?

— Побачиш…

Тим часом вони вибралися на затишне плесо, оточене густими очеретами. Санько зупинив човна, тоді приклав пальця до вуст, щоб Грицик не порушив тишу, і заходився поляскувати долонею по воді. Раз, другий, третій…

— Навіщо ти це робиш? — пошепки запитав Грицик.

Санько знову приклав пальця до вуст. Трошки зачекав і знову почав поляскувати. А іншою рукою потягся до качки.

— Дивися туди, — сказав він Грицикові і показав трохи ліворуч, де вода, опромінена сонцем, прозоріла майже до дна. — І міцніше тримайся за облавок.

— Навіщо?

— Щоб не опинитися у воді.

Спочатку Грицик бачив лише тінь, що її відкидав човен. Тоді звідкілясь із темної глибіні з’явилася чиясь довга тінь. Вона блискавично виростала. А тоді…

З вилясками розійшлася водяна поверхня і поряд з човном виринула величезна пащека якогось страховиська. Грицик з несподіванки зойкнув і відсахнувся, ледь утримавшись у човні — така та паща була велика й страшна. У ній заввиграшки могли б уміститися три його голови.

— Привіт, — сказав Санько пащеці і кинув у неї качку. Пащека з ляскотом закрилася. І тільки тепер Грицик збагнув, що то не страховисько, а величезний сомище. Він помахував хвостом, утримуючись на поверхні і пішов у глибину лише тоді, як Санько погладив його довгого вуса.

— Ну як, — поцікавився Санько, — сподобався тобі мій знайомець?

— Ху-ух, — відказав на те Грицик, — таке і в страшнім сні не привидиться. І нащо тобі, Саньку, треба було зв’язуватися з ним узагалі? Нехай би сидів собі в своїй норі і не лякав добрих людей.

Санько відповів не зразу. Він провів поглядом уже нечітку тінь, яка щезала у глибині.

— Дідо Кудьма мене вчив, що треба до всього приглядатися. Бо ніколи не знаєш, що тобі може знадобитися, а що ні.

— Гадаєш, що й від сома може бути користь? — засумнівався Грицик. — Втім, я не проти побачити його в казані.

ЗИМІВНИК ДЕМКА МАНЮНІ

Все було так, як і п’ять років тому. Так само весело заливалося невидиме у травах птаство, бухикали в плавнях водяні бугаї, безнастанно гуділи бджоли. Груди здіймалися ніби самі собою, намагаючись увібрати якомога більше цього духмяного і п’янкого повітря, від якого так солодко кружляла голова, а очі жадібно всотували в себе зелене буяння неозорих трав і неосяжну блакить весняного неба.

— Саньку, поглянь, чи то не та медова яма, куди ми з тобою колись провалилися? — сказав Грицик і кивнув головою на вже зарослий молодою травою виямок, куди зліталися бджоли.

— Та ні, це було набагато ближче до Сули, — відказав Санько. — Туди ще треба цілий день скакати на конях.

— Ох, і облизувалися ми з тобою після неї! — засміявся Грицик і потягся так, аж йому щось хруснуло в грудях. — А так все як колись. Ніби й не виїжджав нікуди.

Вони вибралися на крутий пагорб, густо заснований старими лисячими норами, й озирнулися. Так, усе довкола було таке, як і колись. Втім, ні. Он, у степовій далині, ледь видніється отара. Раніше їх не було. На вершинах колись безлюдних могил і курганів раз по раз зринають кінні постаті. І стежок ніби побільшало. Вони вели не тільки від плавнів до степу, а й уподовж невидимого звідсіля за густими очеретами Дніпра.

Зненацька друзі майже водночас заворушили ніздрями.

— Дим, — сказав Грицик і уточнив: — Кізяковий. Дивно. Звідкіля він тут узявся? Навколо ж ні душі.

Вони під’їхали до самісінького краю урвища і зазирнули вниз. Стрімкий яр переходив у неширокий видолинок, за яким виблискувала одна з численних Дніпрових заплав. По ній заклопотано плавали качки. І ніщо, ну геть ніщо не нагадувало про людську присутність. І все ж кізяковий дим лоскотав ніздрі так, мовби вони стояли не посеред безлюдного степу, а десь на околиці Воронівки.

— Дивіться, не заваліть мені хату, — зненацька пролунало майже під їхніми ногами. А тоді з стрімкого схилу висунулася людська голова. Голова була знайома й весело посміхалася до них.

— Тиміш! — вигукнув Грицик і приклав руку до грудей. — Ну, хіба ж так можна? У мене серце ледь не зупинилося!

— Не ти перший, не ти останній, — запевнив його Тиміш Одуд, колишній воронівець. Слідом за головою з’явилося Тимошеве тіло і, зрештою, його ноги. — Бачите, там ніби лисячі нори? Отож я крізь них і дивлюся, що робиться в степу. Так що я за вами уже давно стежу. І кізяк запалив навмисне, щоб ви зрозуміли, що не самі тут стоїте.

Він збіг по кількох каменях, що ніби самі собою вклалися на схилі урвища, й опинився на дні яру. Ще кілька стрибків — і Тиміш був уже поруч з ними.

— Як це тобі вдалося там поселитись? — не переставав дивуватися Грицик.

— Та… дуже просто. Якось я помітив, що звідсіля виповзала лисиця. То я її цок та в лобок, а сам подався подивитися на її лігво. Воно мені сподобалось, я його розширив