Читати книгу - "Рожеві сиропи"

- І шо?

— Нічого. Просто був. Почитай, якщо цікаво. Або як у фільмі «Феномен». Теж там був один. Траволта.

— Румун?

— Ти не знаєш, хто такий Траволта? Ну, «Без обличчя», «Кримінальне чтиво», Ваня, шеймон'ю!

— Так він румун чи ні?

— Сам ти румун.

Ваня, долаючи в собі сумніви, в той же день таки запропонував другові спробувати дію каменя на собі, але Родіон відмовився. Сказав, що не хоче.

— Боїшся?

— Ні, не боюся. Просто не хочу.

Більше Родіон за Ваню контрольних не писав, але бутерброди вони продовжували їсти разом і за однією партою так і просиділи до закінчення школи. Більше того, у них з'явилося чимало спільних інтересів, і Ваня нарешті відчув і зрозумів усі принади наукової праці.

Родіон науково-дослідною працею займався з дитинства. Років з семи. Відтоді, коли побачив, як його мама, Ніна Кирилівна, змішувала для приготування тіста соду і оцет. Процес гасіння здався Родіону настільки дивовижним, що він почав змішувати в чашках і банках різні суміші, які переважно складалися із вмісту домашньої аптечки. Проте ніяких реакцій не виникало. Щоб спонукати хоч якийсь хімічний процес, доводилось постійно додавати оцет і соду. Помітивши своєрідні нахили сина, батько Родіона, Семен Кирилович, узяв малого на один день до себе на роботу, в дослідний інститут проблем міцності, де й продемонстрував йому кілька простеньких фокусів, які справили на юного Родіона сильне враження. Тоді й почалися всі ці спочатку дитячі енциклопедії, потім посібники з простої хімії. Органічної. Фізика. Друг сім'ї, Кирило Семенович, тягав із заводського кабе, в якому працював, різноманітні реактиви, приладдя для юного хіміка, літературу…

І от, нарешті, коли наукові прагнення та бажання не встигали за фізіологічними здібностями розуму, Родіку випала надзвичайна можливість мати у себе ходячу енциклопедію — Ваню. Вони годинами, ледь не цілодобово, сиділи, схилившись над підручниками, ковтали наукові статті, які хоч і бідно, але містилися в Інтернеті… І поки Родіон працював над практичною частиною своєї роботи, Ваня читав щось своє. Його перестала цікавити художня література тоді, коли майже вся класика була прочитана, а літературна сучасність викликала лише поблажливу посмішку дорослого перед наївним щебетом дитини. Один за одним з безрозмірної науково-історичної спадщини почали виринати прізвища Монтеск'є, Руссо, Мора, Кампанелли, Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Аквінського, Декарта. Всі вони злилися в одну безкінечну книгу, в одного Левіафана, якого Ваня, не прожовуючи, ковтав великими, погано просмаженими шматками. Хто у нас на гарнір? Морено? Дюркгейм? Зімель?

Увесь цей філософсько-соціологічний вінегрет не дуже добре поєднувався з хімічними аналізами, фізичними властивостями та безкінечними формулами, валентностями, інтегралами. За рік досконально вивчивши всі теоретичні основи хімії та фізики й відчувши непоборну відразу до практичних занять, Ваня все рідше зустрічався з Родіком і навіть достовірно не знав, над чим той зараз працює. Ваню захоплював надзвичайний світ філософських та соціально-філософських ідей. Прочитавши всю можливу й досяжну літературу, він почав писати сам. Небагато. Друкувався у не надто авторитетних наукових часописах української Академії наук, час від часу траплялися переклади в польських та російських виданнях, а одного разу його навіть запросили на конференцію з історії масонства. До Смоленська.

— Мене запросили до Смоленська! — кричав Ваня у слухавку.

— Ну, я радий за тебе, — без ентузіазму відповів Родік.

— Ти не радий за мне?

— Радий!

— Щось не видно. Ну таке, проїхали. Ти як?

Вони не бачились більше місяця.

— Працюю. Батько влаштував мене старшим лаборантом до молекулярки.

— Ну класно! Будеш зрощувати свій сколіоз?

— Ну да, — посміхнувся Родік.

Але якось безрадісно, натужно. І Ваня це відчув. Він відчув його посмішку, а разом з тим її безрадісність і натужність. І це відчуття йому не сподобалося. Після закінчення школи вони могли не бачитись два, три тижні поспіль, хоч і жили в сусідніх будинках. Кожен був заклопотаний своїми справами, кожен був поглиблений у свою роботу.

А згодом Родіон узагалі переїхав чортзна-куди, кудись аж на Шулявку, десь в район парку Пушкіна. Виявилось, що друг сім'ї, дехто Кирило Семенович, подарував Родіону квартиру. Був цей Кирило Семенович видною шишкою при Міністерстві оборони. Очолював якийсь завод чи ка-бе, а тому мав можливість подарувати одну квартиру Родіку, а іншу — брату Родіона, Паші.

Паша був старшим і нецікавим братом. Його в житті анічого не цікавило. Хіба одного разу він взявся збирати монети, але вся пристрасть його закінчилася на трилітровому слоїку радянського дріб'язку, який Паша закинув кудись на антресолі, навіть не перевіривши свою колекцію на брак чеканки чи рідкісність штемпелів та років. І все. Решта було для галочки. Для галочки він закінчив школу, вступив до якогось сіренького інституту, для галочки він його закінчив, для галочки ж і одружився. Одружився він на Голочці. Невиразній і сірій, як і все їхнє життя, як і квартира, у якій вони мешкали, як і дитина, яку вони народили. Як повітря, яким вони, живучи у Північно-східному районі Києва, дихали. І так сталося, що для матері еталоном успіху став Паша, адже все в його житті було правильним, причесаним і сірим. Родіон же, чиє життя, по правді, не вирізнялося кольоровими фарбами, але було більш насичене, був гордістю батька, Семена Кириловича, який теж працював у дослідному інституті й був з фізикою на «ти».

Для Вані з переїздом Родіка його рідний Печерськ спорожнів. І хоч бачилися вони так само десь раз на місяць, але усвідомлення того, що в сусідньому будинку більше нема його однокласника й однопартника і що, виносячи сміття, він більше не зустріне свого друга, який вийшов за хлібом, усе-таки пригнічувало. І хизуватися перемогами не було ніякого бажання. Подумаєш, автор сотні статей у найавторитетніших журналах світу, кілька монографій з історії філософії, дисертація на тему географічного детермінізму, запрошення від світових університетів, які пропонували свої кафедри. І це у двадцять років!

Родя знав про Ванини успіхи, але при зустрічі вони якось не розмовляли на ці теми, піднімаючи переважно побутово-поверхневі проблеми: політика, алкоголь, сенс життя. І від цього ставало якось гірко і надзвичайно самотньо.

А потім ще й ця сварка.

«Звичайно-звичайно, — думав Ваня, — Родіон просто заздрить мені. Я їду в Штати викладати філософію, а він залишається тут, у своєму гадюшному інституті, й далі змішуватиме вуглець з воднем. Це всього лише заздрість».

«Звичайно-звичайно, — думав Родіон, — Ваня досяг таких наукових висот. Куди мені! Я ж лише лабораторний пацюк, що змішує вуглець з воднем».

Розділ 2

Важко було спочатку,