Читати книгу - "Рожеві сиропи"

З десятої до сімнадцятої Родіон просиджував халат в молекулярні на Харківському шосе. Це було незручно, це дратувало, відволікало від основної роботи, але таким чином він мав доступ до необхідних йому препаратів, апаратів, реактивів та різного вкрай необхідного хімічного обладнання. Шлях від метро «Шулявка» до метро «Чернігівська» займав півгодини, далі на трамваї або маршрутці Родіон їхав до інституту і вже там, випробовуючи власні нерви на міцність, він починав чекати, коли закінчиться робочий день. Робочий день зазвичай тягнувся довго, тому Родіон кожну годину бігав курити, все робив повільно, залишаючи собі час на обдумування власних ідей.

Напарник Родіона, молодший лаборант Петя, був приємний хлопець, але надто вже дратував його своїми надокучливими розповідями про своє жалюгідне дитинство, про те, як батьки фарбували його хною у рудий колір і називали не Петею, а Патріком. Це сталося тоді, коли батьки Петі з'їздили в Ірландію на наукову конференцію, їх настільки захопила ірландська культура, що власний син Петя перетворився на Патріка, а життя Патріка перетворилося на пекло, адже школа кінця вісімдесятих не вирізнялася гуманним ставленням до дітей ані з боку педагогів, ані з боку учнів.

— Фарбованій птасі, Родя, не місце у зграї безликих півнів. Знаєш, я колись у діда в селі пофарбував білу курку зеленкою, так вона не прожила і трьох годин. Її загнали під паркан і заклювали свої ж.

— Печально, — відказував Родіон.

— Не те слово! А що зі мною робили у школі…

Це була улюблена тема Петі. Що з ним робили у школі, як над ним знущалися, як скубли його волосся, плювали в портфель, били, псували зошити й одяг, ображали й принижували. Але тепер він ЛЮДИНА, тепер він науковець…

— Лаборант, — поправляв Родіон.

— Науковець! — стояв на своєму Петя. — А вони всі гниють. Хто під голкою, а хто під шконкою… А ти, Родя, даремно так. Лаборант, лаборант! Науковці ми, розумієш! Ми наукою займаємося.

— По пачці за зміну викурювати і в колби дивитися може хто завгодно…

— А от не скажи. За такі гроші треба бути героєм. Щоб так вкалувати!

— Я не вкалую, і не за гроші я тут, — буркнув Родіон.

— Правильно! За ідею! Науковець, як і поет, має бути голодним.

- І не за ідею…

— Ні?

— Ні.

— А тоді чому? Що тебе тут тримає?

— Петя, іди в жопу.

Але Петя залишився. Він постійно залишався і нікуди не дівався. Іноді Родіону здавалося, що Петя переслідує його. Родіон в їдальню — і Петя за ним. Родіон додому, і Петі якраз в ту сторону. Навіть уранці зустрічає Родіона біля кабінету. Першим не заходить.

— Ти, Родя, старший лаборант, а я молодший.

І так щодня, щогодини. Іноді Родіону здавалося, що відчини він двері своєї квартири, а на дивані лежатиме він, Петя, і дивитиметься так, звузивши очі, догідливо.

— А я тобі вже і яйця підсмажив, Родя.

Проте, на щастя, вдома панував хоч і безлад, але разом із ним — тиша, яка допомагала Родіону працювати. З сьомої вечора до півночі він сидів над кресленнями, які постійно сканувалися, вимірювалися, у які вносилися правки, після чого вони знову сканувалися й зберігалися у сотнях папок під назвами «ОМ1», «ОМ2» і т. п.

На балконі була обладнана міні-лабораторія. Реторти і колби, реактиви та різноманітне начиння наполегливо виносилися з інституту й під прицілом мікроскопа досліджувалися, змішувалися, утворюючи їдкі кислоти та різнокольорові рідини. Все це кип'ятилося, нагрівалося, охолоджувалося та піддавалося різним хімічним та механічним впливам, результати занотовувалися до величезного амбарного журналу для записів, після чого всі дані переносилися до комп'ютера у різні файли, папки, групи папок. Робота, швидше за все, була кропіткою, йшла невтомно, з якимись невловимими маніакальними іскрами, що так і сипалися на старий, місцями попалений лінолеум.

На сон Родіон відводив собі вісім годин — часу на таку марну справу, як сон, не шкодував. Вважав, що запорука плідної роботи у міцному й тривалому сні. І на безсоння не страждав, не мучився годинами над якоюсь черговою формулою і не поєднував у голові різні хімічні сполуки — засинав одразу й прокидався без будильника рівно о восьмій. Хоча іноді робота снилася й навіть приходили якісь рішення.

Зранку Родіон приймав душ, снідав, пив каву й біг на роботу.

І все було б непогано, якби одного разу…

Це був холодний жовтневий ранок, літній плащик ледь захищав від їдкого дощу, музика в навушниках лише дратувала, а мокра від вологи і поту одежа неприємно липнула до всього тіла. Зайшовши до інституту, Родіон з полегшенням зняв навушники, плащ та скинув піджак. Біля кабінету стояв Петя. Він щось намагався сказати, але очевидна збудженість не давала йому змоги вимовити ані слова. Він лише махав руками й беззвучно відкривав рота.

— Я теж радий тебе бачити! — привітався Родіон. — Ключі взяв?

— Я взяв! Ага, аж три рази! Анька взяла, що на третьому працює, в дослідному!

— До чого тут Анька?

— А ти, Родя, зараз усе побачиш.

Родіон відчинив двері кабінету і дійсно все побачив. Це були квіти. Величезний жмут червоних троянд лежав на столі Родіона і якоюсь надмірною пістрявістю, різкою червоно-зеленою плямою вирізнявся на тлі синьо-сірого забарвлення лабораторії.

— А я її бачив, бачив, Родя! — заулюлюкав Петя. Він стрибав то навколо Родіона, то навколо столу з трояндами, вдавав мавпу, мукав, гугукав й підстрибував. — Я прийшов трохи раніше, піднімаюся сходами, тільки в коридор, аж тут бачу — Анька виходить. Я так обережненько підкрався, а вона… вона озирнулася і на ліву сторону, до сходів. Заходжу в кабінет, а тут — о!

І він знов застрибав навколо Родіона.

— Кому квіти? — спокійно запитав Родіон.

— Ромео! Бідний мій Ромео! — загигикав Петя.

— Що за пошлятина?

— А тобі видніше…

Біля троянд лежав клаптик паперу, очевидно вирваний зі шкільного зошита. Гострим та щільним почерком на аркуші було виведено: «Родіону».

— Хто ще знає? — запитав Родіон, набираючи воду з краника у величезну колбу.

— Та ніхто, — знизав плечима Петя. Він уже заспокоївся, але залишки збудження ще миготіли у його маленьких припухлих очах.

— Сподіваюся, що ніхто і не дізнається.

— Могила, Родя! Ти ж мене знаєш!

— Знаю, тому і переймаюся.

Цілий день Родіон думав про цей випадок. Він нерішуче поглядав на квіти, намагався згадати, яка ж