Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

На руїнах шнирили люди. Вони порпалися нишком у тих руїнах, немов щури, то тут, то там. Звідкілясь тягли шматки брудної матерії, далебі — рештки риз і ряс, також — пляшки, якісь помальовані дошки, шматки золотих рям і багетів, шматки мідяних і брондзових рурок, тримаючи ці останні на грудях, мов не знати який скарб (це ж бо рурки для самогонних апаратів!!). Коли завивав десь близько, пікіруючи, літак, усе геть зникало миттю, ховалось по щілинах, мов провалювалось крізь землю. Потім помалу вилазило знову…

Максим дивився на все те, й щемлива туга ссала його під ложечкою. Чогось було безмежно жаль. Щури!!! І головне, що це ж усе недавні такі добропорядні, побожні, статечні люди. Він знав їх. Це ж вони вчили його змалку скидати шапку перед старшими, любити ближніх, бути чесним, не красти, не вбивати й шанувати ось цю святиню, разом із усіма її фресками. Це ж він із ними стояв ось у цім храмі, й молився до схлипу, й плекав велику надію на чудо оновлення… Тепер вони ворушаться, мов щури, немов опановані екстазою доруйновування зруйнованого, дикою, розпачливою жадобою грабунку, жадобою з відчаю. Так ніби попустилися всі гальма й вони кинулися нарешті робити те, про що нишком мріяли все життя. Розтягають. Вони розтягають мотлох руїн, а насправді це ж вони розтягають його дитячу романтику, його дитячу віру — розтягають його душу! Вони розтягають його прекрасне золоте дитинство й незабутні сльози материнські, перед якими він хилитиме чоло завжди, — сльози трагічної, але такої полум'яної, самозабутньої віри й надії, — вони топчуться по них…

Максим шарпнувся очима навколо, відчувши раптом, як страшну згагу, брак чогось. Так, йому бракувало чогось. Йому бракувало скоростріла! Отак би взяти й вишмагати геть усіх отих!.. Посікти на дрібну локшину, на січку… Він навіть мацнув біля плеча, там де був завжди ремінь, коли скоростріл бував за плечима. Та й махнув рукою.

«Ні, все це логічно».

Він знову подивився на людей, і йому стало їх жаль. Вони ж не пустилися берега й не з добра прийшли сюди. Це ж вони зі страшного розпачу, з протесту. Топчуться, щоб топтатись. Так, це логічно. Якщо боги хочуть звичайної баранини, а янголи тягають для них ягнят під ніж Масєки-Авраама; якщо вогненний меч янгола був лише для того, щоб лякати й приводити в покору слабе, безневинне ягня, а при серйознішій пробі так легко зломився; якщо всі сподівання й уболівання, віра й надія, скроплені кривавими сльозами й тисячами пудів воску, були марні, щоб обернутися отак у пил і порох… то вони, мабуть, хочуть тепер винагороди. Бодай для серця, що, голе й голодне, осиротіле, мечеться в смертельній тузі, в останній агонії загибелі… Вони самі не знають тепер, чого шукають…

Зухвало-бунтівливі думки, що зародилися були ще з дитинства, раптом вибухли тепер. І від того серцю стало ще холодніше, а нудьга смертельна стала ще більш щемлячою. Та, Господи ж!!. Коли рушаться великі царства, на землі й у душах збудовані, то ж хіба маленькі, слабі люди за себе відповідають?..

Місто лежало, як і ця святиня, зрівнюване з землею, і, здавалося, тонуло в рокоті хвиль, ввергнуте за гріхи під воду…

По вулиці, зігнувшись під ношею й зіщулившись перед летючою смертю, що клекотала вгорі, поспішала бабуся. Вона тюпала старечими, немічними ногами з центру руйнованого німецькими бомбами й грабованого власними громадянами міста. Десь, певно, поспішала додому й несла радісно те, чим збагатилась: це були порожня, але тяжка, залізна ряма й очеретяна мітла. Головне — мітла! Якщо ряма була явно випадковим трофеєм, то мітла була неабияким важливим здобутком — новенька очеретяна мітла з гарно виструганим держаком. Молодші й спритніші люди розхапали стільці, столи й навіть мішки збіжжя, бабуся ж устигла лише вхопити мітлу. І тепер, уклавши на плече, вона несла її, як прапор…

Максим її знав. Це ж була баба Хациха! Найстатечніша, найтихіша й найпобожніша на всій 9-й сотні людина. Вона була з тих, що нікому не сміли сказати й «брешеш», і навіть ніхто не чув, щоб вона будь-коли сварилась. Скільки її знали, вона заробляла по людях — то копала, то полола, то дітей няньчила, то мертвих на той світ споряджала. Знаменита вона була тим, що не пропускала жодної служби Божої, не забувала жодних церковних свят, не минала жодних похорон чи хрестин, де скрізь охочекомонно приносила свої руки й силу на допомогу й не домагалась винагороди. Десь пройшли революції, але то не зачепило Хацихи й нічого для неї не змінило. Вона працювала — все життя, не розгинаючись. І то було, здається, нормально, що вона нічого не мала та що її ім'я було синонімом «злидарки», бо вона жила для інших. Вона була бідаком, що все пожертвував для ближніх своїх. І люди, що в своїй природній жорстокості не любили жебраків і злиднів, Хациху все ж таки жаліли.

Максим дивився, як старенька Хациха, що доживала, либонь, восьмий десяток, зігнувшись, тріюмфально марширувала з мітлою, і не міг вийти з дива. Хациха під кінець віку — випряглася! І тепер-от іде вулицею серед білого дня з заграбованою мітлою… Щось сталося, щось десь безнадійно розсипалося на порох… А вона йде статечно й гордо, йде діловито, з почуттям власної сили й правоти і — з чистим серцем. Доказом цього є те, як вона тримає мітлу: вона несе її, як прапор!..

Бабуся саме порівнялася з руїнами собору, коли вгорі зарокотало знайомим рокотом: два «месершмідти» заходили на бомбардування. Якраз над собором. Починали пікірувати.

— Бабо Хадихо! Тікайте!! Сюди! Швидше!.. — крикнув Максим.

Та бабуся байдуже махнула рукою, глянула вгору, перехрестилась і упевнено тюпала собі далі.

Струм повітря збив Максима з ніг… Коли по короткому часі він виступав із-за тяжких брил церковної руїни, з-за перекинутого Авраама й Ісаака, ніякої Хацихи на вулиці вже не було. Стояв чобіт (саме стояв, а не лежав — у багнюці заглиблений), і біля нього валялась… мітла!.. А посеред вулиці, серед заболоченого мокрого снігу диміла чорна воронка. Від бабусі нічого не лишилося, неначе її взято було живою до пекла, за гріхи… за мітлу!..

Максим підійшов до чобота, мимохіть здійняв шапку, постояв хвилину… І надів шапку знову, задумливо… «Чобіт був занадто великий і тому так легко спав із старечої ноги, взутої набосоніж», — майнуло в голові не до речі.

Стояв і слухав, як хтось у нім плакав, хтось ридав тяжкими, кам'яними сльозами. І пригадався йому янгол… Здавалося, він