Читати книгу - "Смак свіжої малини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У того Сташека бракує клепки, — сказав мені колись Ірек. — Він майже взагалі не спить.
— Звідки ти знаєш?
— Я кілька разів вставав до клозету. Було добре за північ, а той сидить собі з пультом проти телевізора і стрибає по каналах. За десять хвилин він клацнув пультом понад сто двадцять разів.
— Ти рахував?
— Ти ж знаєш, я все рахую.
— Це ще не свідчить про хворобу. Я, звісна річ, про Сташека.
— Саме перемикання каналів — ні, але вкупі з іншими фактами. Ти останнім часом не приїжджаєш, то й не знаєш, що тут діється.
— Прошу конкретики, — вжила я улюблений Йольчин вислів.
— Усе почалось у вересні, коли я повернувся з вакацій. Сташек мешкав з нами чи не п'ять місяців і наразі поводився порівняно нормально. Не рахуючи того ідіотизму з прибиранням о шостій і щоденної маминої ванни. Але прийшов вересень, а разом із ним осінній урожай на грушки. Якось нас провідала Сташекова сестра і щось там бовкнула, мовляв, нема кому обірвати фрукти. Вона вже наробила закруток на десять років. Заготівельники платять копійки, не варто морочитися. Все згниє. Хіба що хтось змилосердиться й пообриває. Сташек кинув тільки одну фразу: «Завтра я тобі пообриваю». Мене це трохи здивувало, бо він мав іти на роботу на сьому тридцять ранку. А що він працює по дванадцять годин, то вернувся б пізно ввечері. А у вересні, як ти знаєш, смеркається вже близько дев'ятнадцятої тридцяти. Хоча й залежить — чи то початок, а чи кінець місяця. Тоді, приміром, було третє вересня…
— Перейди до фактів, гаразд? — поквапила я його. Ірек деколи буває діставучим, як муха.
— Так це і є факти. На другий день устаю перед сьомою, а Сташек у фартуху закінчує обчищувати чергову порцію грушок. «Коли ж ти встиг їх нарвати?» — запитую я. «Між четвертою й шостою ранку», — відказав він. «То о котрій же ти туди поїхав?» «Потягом о третій п'ятнадцять і повернувся швидким о шостій нуль дві».
— Але ж о тій порі у вересні ще темно. Як він їх зривав?
— Узяв із собою вушне дзеркало. Поцупив його з лікарні, як і кілька інших речей, але про це згодом. Повертаючись до грушок… Того ж самого дня він закатав сто вісім слоїків із компотом та інших консервів. Такий самий чин повторив через тиждень. Цього разу не працював, тож обернувся до полудня. В результаті: сто двадцять чотири слоїки компотів та інших виробів із грушок. Наступна вилазка через кілька днів. І знову сто двадцять чотири слоїки. В сумі триста п'ятдесят штук. Наслідки цієї акції ми відчуваємо досі. До кожного обіду порція сонця в слоїку, як каже Сташек.
— Навіть не нагадуй мені, — простогнала я.
— Добре. Слухай далі. Нещодавно він посварився з матір'ю.
— Серйозно?
— Ну. Мати не витримала бездіяльності. Стала кричати, що казиться, бо немає нічого до роботи. Що нудиться, що це не життя. Сташек нічого не сказав. Узяв свої речі й вийшов. Це було в понеділок уранці. Він домовився на сорокавосьмигодинне чергування в лікарні. І знаєш, Малино, вночі він міг спокійно піти спати, бо йому виділили ліжко.
— І пішов?
— Та де там. Мати Пйотрека, медсестра, розповідала, що Сташек перестелив усім хворим на поверсі постелі, познімав фіранки, повісив свіжі, потім вишурував увесь хол і кожну лазничку. Спустився до амбулаторії й допомагав накладати гіпс. Як роботи вже не було, то попросив медсестер, аби навчили його робити уколи. Не спав ані хвилини. Повернувся додому під ранок із кущем троянд і, гадаєш, ліг?
— Гадаю, що ні.
— Став скиглити, що куряви, як у селюка за пічкою. Пробігся ганчіркою й паралельно взявся пекти тістечка. Ліг спати лише опівночі. Кажу тобі, Малино, йому хтось перекрутив гайку на вищі оберти.
— Якщо маму це влаштовує…
— Найгірше, що він увесь час провадить розслідування й намагається командувати. Притяг із лікарні операційні халати і змушує всіх ходити в них по хаті. Зрештою, ти й сама побачиш. О, здається, приперся. Чуєш ключ?
— Малинко? — Сташек зазирнув до кухні. — Добре, що ти приїхала. Черевики вимила? То давай, нехай не валяються. Якою дорогою ти йшла від станції? — озвався він із лазнички, перегукуючи струмінь води. — Така червона глина.
— А я що казав, — штурхнув мене Ірек. — Починається слідство.
— Я ще завернула в середмістя і йшла почерез лісок.
— Тоді все ясно. А чому ти так ішла? Адже в нас усе є.
— Я шукала подарунок для товаришки, — збрехала я.
— Це котрої? Може, я надибав би щось дешевше? Ще переплатиш.
— Це не я плачу, а вся група, — брехала я далі.
— Тим більш. Я придумав би щось елегантне. Ви ж знаєте, що я не люблю барахла.
— А ті халати з лікарні? — атакував його Ірек.
— Власне, — згадав Сташек. — Маю для тебе домашню вдяганку, Малинко. Сам ординатор приймав у ній пологи.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я позначив її міткою. Дивись, яка солідна тканина. Який зелений колір. Тепер модно.
— Тепер модний фіолетовий, — сказала я.
— Зелений теж. Я бачив учора вночі на каналі мод. Ну, поміряй. Ідеально. Ординатор невисокий, твого зросту, я від початку знав, що сидітиме як влитий.
— Сташеку, ну куди я піду в такому халаті? Ще й краденому на додачу.
— Ми тут усі ходимо. Надвечір кожен влазить…
— І виглядаємо, як команда із серіалу «Швидка допомога», — завершив Ірек.
* * *
А тут несподіваний розрив.
— Чому ти його вигнала? — запитала я ще раз.
— Бо шило нарешті вилізло з мішка.
— В нього була інша баба?
— Гірше, — ствердив мій брат. — Минулого тижня Сташек зомлів. Його забрала «швидка». Суцільне виснаження організму. Виявилося, що він ковтає якісь «колеса». І це так його накручувало.
— А я гадала, що кохання! — знову розридалася мама. — Чому в мене нічого не складається? Я не маю біля себе мужчини!
— О, дуже перепрошую, — образивсь Ірек.
— Ще й тобі, Малинко, не щастить. Ти сама, а твої товаришки вже давно мають чоловіків, дітей… — «Дуже дякую, що нагадала мені про це».
— Може, я не хочу мати чоловіка, — гостро обрізала я її.
— Ти так кажеш, бо нікого не маєш. Мовби така гонорова. — «Чи вона мусить копати по живому?»
— Краще такий гонор, ніж розпач через наркомана. — «Я теж умію копнути, чого ж там!»
— Принижуй матір, принижуй! За те, що народила вас у муках. Що виховувала сама, присвятила себе вам. Відмовилася від чоловіків.
— Мамо, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак свіжої малини», після закриття браузера.