Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

Він якось мляво реагує на мої слова. Ніяковіє. Відводить погляд.

— Та що сталося?

— Ти знаєш… Єва знайшлася.

— Правда?!

— Так… у колекторі. У каналізаційному колекторі спустили воду… і тоді знайшли… її. Те, що від неї залишилося.

* * *

— Темна історія, — каже Довгий.

В його кімнаті у формі ромба світяться всі лампи. Всі динамобілки біжать у своїх колесах. Я сиджу на підлозі й плачу. Мені начхати, що він бачить мої сльози.

— Вона занадто повірила… ніби Завод — це все одно, що потойбічний світ! Вона наклала на себе руки! Стрибнула в колектор… А мені написала…

Я не можу говорити. Захлинаюся.

— Не думаю, що вона наклала на себе руки, — каже Довгий.

Я вражено піднімаю на нього мокрі очі.

— Вона любила життя, — каже Довгий. — Так, їй було важко, не вистачало енергії. Але вона розуміла, що таке життя. І нізащо не спустила б його в колектор… як в унітаз.

Я розумію, що він має рацію, але дурію з горя. Я занадто легко повірила у самогубство Єви.

— Її хтось убив?!

Довгий мовчить.

— Але хто? І за що?! І до чого тут Завод?

— Ти не розповідала мені, — починає Довгий, — що з вами трапилося тієї ночі, коли ти шукала підзарядку для Єви.

— А ти звідки знаєш…

— Облиш, — махає рукою. — Що знають двоє, знає й свиня.

Він знову має рацію. Я закушую губу.

— Не бійся, — каже Довгий. — Я ж тобі не ворог.

Розповідаю йому, як ми наскочили на контролера. Як намагалися втекти, та не змогли. І як він нас відпустив.

Довгий якийсь час мовчить.

— Контролери ніколи не ходять поодинці, — каже він урешті. — Хіба ти не бачила патрулів?

Я мовчу. І знову він має рацію.

— У контролерів нема такої зброї. Те, що ти описала… Це не розрядник. Це штука потужніша. Я навіть не знаю… Не знав, що буває така зброя.

Я мовчу. Мої сльози висихають, стягуючи шкіру.

— І контролери ніколи нікого не випускають, — каже Довгий дуже тихо. — Ніколи. Це закон.

Я згадую того, кого ми вважали контролером. Обличчя, ніби куте із залізних пластин. Очі, що дивляться з темних провалів…

— То хто ж це був?! — вихоплюється у мене.

Довгий хитає головою.

— Не знаю. Знала Єва… Незадовго перед смертю. Мабуть.

Від цих слів у мене волосся стає сторчма.

— Але…

— Будь обережною, — каже він твердо. — Може, ти наступна… а може, й ні. Може, я помиляюсь. Та на всяк випадок частіше озирайся. І не довіряй незнайомцям. Гаразд?

* * *

«Не довіряй незнайомцям».

Тепер мені скрізь ввижаються пильні погляди. Кручу головою так, що шия болить. Стежать за мною? Чи не стежать? Чи так стежать, що я не помічаю?

Білявий Микола, мій новий сусіда по роботі, будь-що намагається мені сподобатись. Я ж дивитися на його усмішку не маю сил. Із душі верне.

Бо я думаю про Єву, і тільки про неї. Ні про що інше багато днів не можу думати.

Щоночі, отримавши свою дозу енергії, я беру в руки барабан із зображенням вовка. Витягаю з-за вентиляційних ґрат розібраний ритм-блок. Дістаю з-під ліжка коробку з інструментами. У мене лише дві години — потім дія підзарядки слабшає, «світло в голові» гасне, і я відчуваю себе цілковитою дурепою. Головне в цей момент — не піддатися відчаю і не розтрощити об стінку те, що вже зроблено. А розтрощити хочеться: таким воно видається безглуздим. Здається, нічого з цього не вийде, ніколи, і як тільки мені на думку спала така дурниця!

Примушую себе все акуратно сховати: інструменти — під ліжко, блок — у схованку за вентиляційними ґратами. І наступного дня, після енергогодини, знову беруся за роботу. Весь цей час я майже не виходжу на вулицю: через те, що зайнята. І ще тому, що набридло озиратися в очікуванні невідомої біди невідомо звідки. Я працюю, як робот на конвеєрі…

І одного чудового дня мій задум спрацьовує.

Ригм-блок кріпиться на ребрі барабана. До нижньої деки я приладнала тонку, як пухир, електромагнітну мембрану. Ритм-блок генерує хвилі, мембрана резонує з нижньою декою барабана. Так просто, що навіть дивно: і чого я так довго морочилася?

Я легенько стукаю по барабану долонею: раз, два, раз-два-три! Барабан відгукується — без паузи, без найменшої затримки видає ритмічну серію, від якої нога сама по собі починає притупувати по бетонній підлозі.

Оце-то іграшка!

На хвильку я забуваю навіть про Єву. Навіть про те, що мене підстерігає біда. Я розмовляю з барабаном: він непомильно розвиває будь-яку мою думку. Завжди логічно і завжди непередбачувано.

Енергогодина давно минула. Наближається світанок. Я надягаю барабан на плече і виходжу на вулицю. Без роликів добиратися до Римуса дуже довго. Я кидаюся бігти. Барабан метляється на боці. У такт моїм крокам починає бурмотіти ритм — неголосно, глухо, ніби сам по собі.

Цей ритм у дивний спосіб поєднується зі стукотом крові в моїх вухах. Я біжу швидше й швидше. Двірник на машині для прибирання сахається від мене. Щось кричить услід. Я не чую: у вухах свистить вітер. Стугонить кров і гучно відлунює ритм.

Я майже не торкаюся ногами землі. Хлопці-ролери проводжають мене здивованими поглядами. Влітаю до крамниці Римуса, як камінь, випущений з рогатки. Щоки горять від вітру.

— Римусе! Римусе! Поглянь, що я зробила!

Він сидить над остовом гігантського барабана — кістяком давнього чудовиська. Підводиться назустріч. Довго роздивляється мій винахід, злегка стукає по деці — барабан відгукується до нього. Щоправда, не так голосно, як до мене.

— Ти засиділася внизу, — каже він нарешті.

— Що?!

Він повертає мені мій барабан. Пильно дивиться в очі — дуже серйозно.

— Уважно слухай, що я тобі скажу. Ти маєш шукати вище. Ти маєш піднятися на самісіньку гору. Іди вгору, Дика! Там ти знайдеш те, що тобі дуже потрібно.

Іноді мені здається, що Римус дуже розумний. А іноді, що він геть ошалів серед своїх барабанів. Що це означає — «іди вгору»? Я розпитую його майже годину, і так, і йнак, та він відмовляється про це розмовляти. Він реставрує гігантський барабан і просить не заважати.

Розлючена, виходжу на вулицю. Плентаюсь додому і все думаю, думаю над його словами.

У підворітті до мене чіпляється дуже неприємний суб’єкт: я готова побитись об заклад, що сьогодні вночі він отримав фальшиву підзарядку. І, мабуть, не вперше. На губах у цього хлопця — дивна, безглузда усмішка. А очі не посміхаються: вони скляні. Він узагалі, здається, нічого не бачить — іде на мене, як сліпий робот, розчепіривши величезні