Читати книгу - "Чого не гоїть огонь"

Говорилось і писалось багато слів, завжди гарних, завжди переконливих, що та норма і є альфою і омегою всього життя. Чоботи, сіль, цвяхи, нафта — ось ідеали, ось та романтика й ті соловейки, що в них ввірилось ще так недавно.

У ті дні й тижні село швидко переходило також на норму. По-перше, почали «зникати»… Це слово говорило само за себе. Зникали переважно хлопці, переважно ті, що були «в націоналістах», що були «свідомі», що «хотіли України». І зникали вони в повному значенні слова, бо діялось все те ночами. Учора звечора ще був, а на ранок уже нема. Тільки заплакана мати, тільки перелякана сестра, тільки шепочуться сусіди. Один за одним, один за одним — зникали й зникали, спочатку їх брали, після пішли самі… Не на Сибір, а за Буг. До німців.

І зникали не лише ті, що були «в націоналістах». Як це не диво, а згодом зник також відомий колись у цілому Дермані «великий каманіст», як називали його дерманські баби, Тихін Бухало. І не він сам, а їх таких більше. Зникали всі його товариші.

І всі дивувалися, і всі казали:

— Катюзі по заслузі!

І хоч Яків не зник, хоч його не брали, але він хотів зникнути. Все міркував, як би й собі туди, за той Буг, але він був уже не сам. З ним були син і Маруся.

І мав при тому ще один турботливий, образливо неприємний клопіт: мав, либонь, знаєте, брата молодшого, Калеником звався, якого, можна сказати, виняньчив, але який виріс на лихо дивним. Не був він сам собою, за Польщі першим пішов на угоду, «хаточитальником» став, а згодом несподівано з чужою кобилою заплутався, рік і два місяці просидів у Рівному, а прийшли товариші, то, як потерпілий від панської Польщі, а до того «соціяльно-близький», одразу почав рости вгору — його висунули, його вибрали, після почав він «сипати», і не один з дерманців завдячує йому Сибіром. Гірко дивився Яків на брата свого, боліло йому, хотів щось робити, але не було чого робити. Тінь брата падала й на нього, він це чув, але мусив терпіти мовчки.

Хворобливо-нервово минали ті дивовижно нерозумні дні, зникали люди, зникав сміх, зникав хліб… Зникало й життя. Люди на щось чекали, на зміну якусь, чудо, війну, мор. Може, хтось прийде, хтось поможе. Старші лише потайки пригадували, як то навіть «сам Трихон» — найбільший багач — казав, бувало, за Петлюри:

— А! Прийдуть Ленін і Троцький! Вони їм покажуть! Не знав, кому то «їм», — взагалі невідомо кому. А Каміняка з Горбайцем «армію» на Здолбунів, де сиділи петлюрівці, вели і цілу ніч били із захопленого панцерника по димарі здовбицької цементарні… Та… бувало… Що й казати! Всіляко бувало, і всіляко думалось. «Народ тьомний», дістав, чого хотів. Трихона вже давно нема, але синів його розпатронили в нитку. Загинув не за нюх табаки й Каміняка десь у Сибіру, за Єжова, мов у воду канув. Усі загинули, пропали, але те, чого хотіли, — мають. Є. Не загинуло. Старий Михайло із Запоріжжя, дядько Якова по батьковій лінії, що був господарем, як кажуть, на повну губу, ніяк не хотів розуміти, що то таке ідеологія, і, не втрачаючи й тепер гумору, казав напідпитку своїм настрашеним сусідам:

— Не хотіли багатих — не мають багатих, хотіли ідеології — мають ідеологію. Чому лише ніхто не тішиться? Рівненська тюрма набита, лубенська набита, луцька набита… Тюрми, тюрми, тюрми. І ніхто не знає, як з них вилізти.

А коли вдарив той день двадцять другого червня та коли сипнули ті перші бомби на Рівне, на Дубно, на Луцьке, на всі міста, на всі шляхи — брами вітальні виросли, квіти посипались, хліб-сіль понесли «визволителям», слава до неба неслася від крові, від ран, від зневаги, від болів серця й душі, бо ще ніколи, ніде і ніхто так не вразив народ, як саме в ці дні глибокі, як море, чорні з чорним сонцем, без просвітку, без тепла, без милосердя. Писалися нові дні, нова історія… Світило сонце, і росла трава…

IV

Яків бере книгу, намагається в ній щось бачити, але не бачить нічого. За дверима щось рухається, щось падає, чиїсь кроки. Коли западає тиша, з-під помосту також чути чиїсь рухи. Яків лежить на білій постелі, і йому здається, що він обложений динамітом. Біля нього на горіховому столику радіоапарат, на побережжі Великої Британії тонуть «брутторегістрові тонни», на Нарвіку спадають і спадають парашутисти, під Полтавою піддаються в полон нові сотні тисяч совєтських вояків.

Яків вслухається, вчувається, роздумує. Його сон тривожний. Ранком о шостій дзижчить будильник, і він поспішно встає. У їдальні на чистому, ніби в готелі, настільнику сніданок, справжній чай у кришталевій склянці. Шприндзя поважна, слухняна, обережна. В її очах світяться лукаві, виразно агресивні чортики. Уста підкреслені карміном.

Яків п'є чай, а потім каже:

— Шприндзю! Я це мешкання лишаю!

Шприндзя враз виразно німіє, її маленьке, ніжне обличчя біліє, мов папір, її червоні уста від того ще виразніше барвіють.

— Чому? — питає вона притишеним, благально-схвильованим голосом, а її оливково-чорні очі дивляться на нього і зло, і перелякано.

— Поясню після. Увечері. До побачення! — кидає він коротко, уривно слова, швидко встає, бере набиту паперами течку і міцним, чітким кроком виходить.

Цілий день Яків провів у батальйоні, а ввечері подався до німецького офіцерського касина. Прийнявши солідну порцію відомих коньяків та діставши відповідний настрій, він устряв у завзяту дискусію, яку вів, як звичайно, новоприбулий, невисокого росту офіцер на ім'я Пшор — капітан, що довгий час перебував у Азії, на Маляйському півострові, і правив за знавця азійських справ при пропаганді «вермахту». Підтримував його лише зондерфюрер Вайз — також з пропаганди, і точилась та мова довкруж відомого, постійного питання: що вони зроблять зі Сходом Європи, як скінчиться війна. Було багато пропозицій перебудови, розбудови, родилися грандіозні плани, але Пшор і тут рішив бути оригінальним. Стрясаючи попіл грубелезної сигари до попільнички з написом «Окоцімське», він сказав:

— Що робитимем — ясно. Не ясно лише — чи робитимем!

Знялася ціла буря протестів:

— О! О! Капітане!

— А що ви, майоре? — звернувся спокійно Пшор до Якова.

— «Не рівня я богам», як казав ваш Фауст, — відповів Яків.

— Інтригуюче! Ви знайомі з Фаустом? — підняв тон Пшор.

— Лише так, злегка, — буркнув Яків.

— От так майор! — викрикнув Вайз.

— Липовий. З ласки обставин… По