Читати книгу - "Викрадений"

— Гаразд, — сказав я. — Ходімо у Фері.

Дядько насунув на голову капелюха, надів каптан і пристебнув до пояса старий іржавий морський тесак; потім ми загасили вогонь, замкнули двері й вирушили в дорогу.

Холодний північно-західний вітер віяв просто в обличчя. Стояв червень, навколо скрізь біліли стокротки, цвіли буйним квітом дерева; але, судячи з наших посинілих нігтів і болю в руках, можна було подумати, що тепер зима, що все запорошене грудневим снігом.

Дядько Ебінізер плентав, важко перевалюючись з боку на бік, наче старий хлібороб, що повертається з поля додому.

За всю дорогу він не промовив жодного слова, і мені залишалося тільки розмовляти з юнгою. Хлопець сказав, що його звати Рейсом і що він на морі з дев'яти років, але не може напевно сказати, скільки йому років тепер, бо втратив їм лік. Щоб показати мені татуювання, юнга оголив груди, підставивши їх під сильний вітер, хоч як я умовляв його не робити цього, боячися, що він застудиться на смерть. Він брутально лаявся при першій-ліпшій нагоді, але робив це швидше як дурний школяр, а не як дорослий чоловік, вихвалявся різними дикими й поганими вчинками, які нібито він сам учинив. Там були й крадіжки, і наклепи, ба навіть убивство, але все це з такими неправдоподібними подробицями і з такою безглуздою, розв'язною похвальбою, що я більше жалів юнгу, ніж вірив його словам.

Я спитав його про бриг (хлопець сказав, що це найкращий корабель, який будь-коли плавав на морі) і про капітана Гозісена, якого він вихваляв без міри. Гізіосі (так він називав шкіпера) був, за його словами, чоловік, якому й море по коліна, один з тих, хто, як кажуть, не злякається і страшного суду, — брутальний, запальний, безсовісний і жорстокий. Всіма цими якостями бідолашний юнга вже звик захоплюватися, як чимось мужнім, властивим морякові. У своєму ідолі він бачив тільки одну ваду. "Він не моряк, — говорив юнга, — і бригом, як по правді, керує містер Шуен. Той був би найкращим моряком у торговельному флоті, якби не пив. Я певен цього! Ось гляньте!" — І, відкотивши трохи панчоху, він показав мені велику криваву рану, від самого вигляду якої кров застигла в моїх жилах.

— Це він зробив… це робота містера Шуена, — заявив з гордістю юнга.

— Як! — жахнувся я. — І ти дозволяєш йому отаке з тобою виробляти? Ти ж не раб, щоб терпіти таке знущання!

— Ні, — відповів бідолашний дурник, одразу змінюючи тон. -1 я доведу йому це! Погляньте, — хлопець показав мені великий ніж у піхвах — крадений, як він сказав. — О-о! — вигукнув він, — хай тільки спробує! Я йому покажу! Мені не вперше! — І юнга підтвердив свої слова безглуздою гидкою лайкою.

Я ще ніколи не відчував ні до кого такого жалю, як до цієї недоумкуватої істоти; мені почало здаватися, що бриг "Завіт" (незважаючи на його побожну назву) був не набагато кращий від плавучого пекла.

— Хіба в тебе немає батька-матері? — поцікавився я. Хлопець відповів, що в нього був батько в якомусь англійському порту, назву якого я вже забув.

— Він теж був добра людина, — додав юнга, — але помер.

— Боже милий! — вигукнув я. — Невже ти не можеш знайти яку-небудь чесну роботу на суходолі?

— О ні! — хитро підморгнув хлопець. — Там мене віддали б навчатися ремесла. Знаю я це діло. Добре знаю!

Я спитав, яке ремесло може бути гіршим від його теперішнього, в якому він раз у раз наражає своє життя на небезпеку не тільки од вітру й моря, а й від нелюдської жорстокості хазяїв. Юнга погодився зі мною, а потім почав вихваляти своє життя і розповідати, як приємно зійти на берег з грішми в кишені і витрачати їх, як належить чоловікові; купувати яблука і походжати з набундюченим виглядом, вражаючи, як він сказав, хлопчаків-забрьоханців.

— Зрештою, мені не так уже й погано, — говорив він. — Іншим доводиться ще гірше. Там є ще двадцятифунтові. Сили небесні! Бачили б ви, як їх вербують на службу! Памятаю одного чоловіка ваших літ (йому я здавався бозна-яким старим). О, у нього була й борода! Коли ми вийшли з річки і хміль вивітрився йому з голови, боже, як він ревів! Ну й поглумився я з нього, скажу вам! А потім ще й малюки: о, менші навіть за мене! Я тримаю їх у послуху, будьте певні! Коли ми возимо малюків, мені дають канчука, щоб бити їх!

Юнга розповідав у такому ж дусі, поки я здогадався, що під двадцятифунтовими він мав на увазі тих нещасних злочинців, кого засилали в Північну Америку в рабство, туди ж таки продавали і ще нещасніших дітей, яких викрадали або заманювали (як ходили чутки) задля зиску чи з помсти.

В ту хвилину ми саме зійшли на гору і глянули вниз на Квінзфері й долину. Фортська затока, як відомо, в цьому місці звужується до ширини великої річки, тому тут зручно переправлятись на північний берег, а верхнє плесо її утворює закриту гавань для кораблів. Якраз посередині вузької частини затоки лежить острівець, а на ньому видніють залишки якихось руїн; на південному березі побудовано причал для порома, а в кінці того причалу, по другий бік дороги, стоїть будинок, позад якого є гарненький садочок з глоду й гостролисту. Це й був заїзд "Під глодом".

Саме місто Квінзфері лежить далі на захід, і околиці заїзду в цю пору дня були майже безлюдні, бо пором з пасажирами щойно відплив на північ. Однак біля причалу стояв човен, у якому на банках[7] спало кілька моряків; це, як сказав Рейсом, була шлюпка з брига, що чекала на капітана. А потім він показав мені "Завіт", що самотньо стояв на кітві майже за півмилі від берега. На борту корабля, видно, ладнались вийти в море: піднімали реї, а що вітер віяв з того боку, то до мене долинала пісня матросів, які тягли за линви. Після всього того, що я наслухався дорогою, я дивився на корабель з величезною