Читати книгу - "Дев'ять братiв i десята сестриця Галя"

Галя бiгла тудою й сюдою, по сей бiк i по той бiк — усюди, де тiшила й оманувала їх нiчна тiнь та мла.

I на свiтання зайнялося. Свiтання появило їм, яка лука зелена пуста й якi гори округи безмовнi. Вони все-таки дожидали, що вернуться, та й обертали очi свої потомленi у всi боки.

I сонечко зiйшло, та таке ясненьке, начебто хотiло й мало вмисне для них найлучче всвiтити пустi шляхи округи. Вони усе-таки дожидали: вернуться, вернуться. Та з того часу нiхто вже додому не вернувсь.

III

Хутенько казка кажеться, та не так-то хутко дiло робиться. Багато минуло днiв, тижнiв, мiсяцiв та й лiт проминуло чимало, що удова з Галею ще прожила та прогорювала в убогенькiй хатцi на луцi, усе дожидаючи, що повернуться любiї сини, що повернуться брати милi. То усе чувся їм гомiн якийсь, нiби йшли по луцi м'якенькiй ввечерi, а на свiтаннi пробуждав їх гомiн коло дверей — i поспiшалися вони, й трепеталися вони. Та на луцi округи все пусто ввечерi й на свiтаннi коло дверей нема нiкого. Пусто! Нiкого! Дарма Галя лiтала тудою й сюдою, як тая ластiвка, i удова вибивалася з сили своєї, поспiшаючи за нею — пусто! Нiкого!

Еге ж! Еге ж! — пусто й нiкого! I на якийсь часок переставали вони пориватися, наче заспокоювалися, трохи набиралися терпливостi.

— Галю, — говорить знов удова, — чуєш, гомонить?

— Се Днiпро шумить, мамо!

— Нi, нi, Галю! Слухай-бо!

— Дерева шелестять, мамо!

— Усе Днiпро шумить! Усе дерева шелестять! — мовить удова i зiтхне й прошепоче: — Боже мiй, боже мiй! А трохи згодом удова знов почина:

— Галю! Галочко! Вийди! Подивися, прислухай! I Галя виходить, дивиться i прислухає. Не чутно нiчого, не видно нiкого, тiльки Днiпро шумить та дерева шелестять.

Галя що виростала, то усе вона розумний робилась. Вже вона кави не боялася анi вовка, щиро робила i коли вже теперки вона плакала гiрко, де-небудь приховавшися, нiхто б її не знайшов по плачу — вона тихенько-тихесенько вже вмiла тепер плакати.

Жили вони так само вбого, як i перш. Усе так само ходила удова на поденщину, та усе менша їй плата була, затим, що вона усе старiла, слабiла, все тратила бiльш мiць i прудкiсть. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла, затим що Галя була ще дуже молоденька, невмiла, недосвiдчена. Рано-ранесенько прокидалися вони й iшли у мiсто на роботу. I кажу вам, нiколи вони не йшли, не поглянувши на шлях той, що звивавсь по горi гаєм, не постоявши на луцi, дурно не пождавши. Не дiждавшися нiкого, хiба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нiчого, окрiм тих знакомих тихих гiр та дерев високих, вони йшли, приходили у мiсто i наймалися робити, де траплялось i що бог насилав: воду носити, городи полоть, сiкти капусту, хати бiлити — усе, що, кажу, господь їм насилав. Цiлий день вони робили — зрiдка укупi, в однiй господi, сливе завсiди рiзно, по рiзних господах, а ввечерi сходилися на дорозi додому. Тодi ж бо Галин голосочок свiженький дзвенить — Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке їй здалося.

Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте. Приходили до своєї хатки додому. Свiтла вони нiколи не свiтили — мiсяць та зорi сяли їм замiсть свiтла. По трудах дневних не гаразд частенько сон покоїв їх. Найгiрш удову мучило безсоння — вона бралася плакати якимись скудними, старечими слiзьми, що вiд них, здавалося, розiрветься її покрушене старе серце. Галя обнiмала її, й обойко вони говорили й балакали, й обойко смутилися, й обойко сподiвалися на кращiї часи, поки аж удова була втiшена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь i мислоньки починали блукати i роїтися коло всього доброго та одрадiсного вперед себе далеко-далеко… Брати вбачилися з якимись сяющими обличчями, у якомусь виблиску, й усе округи теж сяло й блищало. Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що удова занедужала й звалилася.

Отодi ж бо пригодонька сталася: i робити треба, i нездужую не можна саму покинути. Тодi ж бо Галя показала, що за прудкi в неї нiжечки. Вона наймалася за наймалiшу плату з такою умовою, щоб одвiдувати нездужую матiр, та тричi або й бiльш на день прибiгала до хатки й поверталася знов у мiсто. Та що далi, то удова робилася кволiй, слабiй, i Галя вже не вiдходила вiд неї.

Нездужа лежала тихенько, безмовненько, усе сливе затуливши вiчi, i походило, наче вона одпочивала по тяжкiй тяжкiй утомi й працi.

Одного разу вона питає:

— Галю! Що теє — чи Днiпро шумить?

— Нi, мамо, Днiпро не шумить: зима — Днiпро пiд льодом.

— Галю, дерева шелестять?

— Нi, мамо, зима — дерева в iнеї.

А тодi саме зима була, бiла, люта, крiпка зима.

Довгенько лежала нездужа, не вiдмикаючи очей й не мовлячи слова, та усе бiлiла, та усе слабiла. I ледве чутно знов поспитала:

— Галю, Днiпро ж бо не шумить-я не чую… шумить чи нi?

— Нi, мамо.

— Так це дерева шелестять?

— Нi, мамо.

Удова пiднеслася, наче в силу ввiбралася.

— Галю, я чую, я чую! Вiдчиняй хутенько дверi! Стрiчай хутко! Ось вони! — та й разом, стративши останню мiць, упала удова й очi затулила. Припадала до неї Галя й кликала, та вона не вiдкликнулася й очi її вже навiки склепилися.

Добрi люди якось допомогли Галi поховати матiр, i стала Галя жити сама одна, самотненька у своїй хатцi на зеленiй луцi.

IV

Прожила Галя такеньки цiлу зиму холодную, сидячи вечорами пiд скосяним вiконечком, дивлячись на луку у снiговiй пеленi, бiлiй та гладенькiй, без шляхiв, без слiдiв округи, окрiм тiєї стежки, що попоходила сама Галя, ходячи на роботу.

Часом Галя заспiває пiсеньку яку-небудь, що перейняла, роблячи з iншими веселими дiвчатами вкупi. Заспiває Галя пiсеньку й довгенько спiває, пiдперши втомленою рученькою свою самотненьку голiвоньку. Часом їй здавалося, що от хтось зазирнув у її вiконце, от-от хтось пробiг мимо, от-от хтось стукнув, — се або мiсяць вирина з оболока, або вiльний вiтер пронесеться лукою, або мороз ударить. I Галя почала дожидати самотнiми вечорами, коли мiсяць зазирне у вiконце, вiтер пробiжить мимо хатки або мороз постукає, i звикла дожидати сеє_ й приймати, наче гостей дорогих та любих.

I такеньки проминула уся зима, а за зимою весна прийшла теплая, свiжая, квiтуща… Лука зазеленiла, груша з