Читати книгу - "Дев'ять братiв i десята сестриця Галя"

Одного вечора весiннього сидiла собi Галя коло вiконечка у своїй хатцi й спiвала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квiтками та з пахучими зiллями, i для того вона голоснiш i веселiш того вечора спiвала. Коли разом щось мигонуло проти вiконця; Галя глянула на небо-на небi мрiли зорi ледвенько, — знов щось мигонуло та й заступило вже вiконце. Галя побачила чоловiка, стрепенулася, злякалася i дивилася на його цiлими очима.

Проти неї стояв молодий i хороший козак. Стояв i питав:

— Дiвчино, чи тiєю дорiжкою у мiсто зiйти?

— Тiєю самою, — одказала Галя йому.

— I добре! — промовив козак.

Так хоч було «добре», однак же вiн ще стояв пiд Галиним вiконечком i то на неї задивлявсь, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько билося вiд диву та вiд несподiваного, негаданого того…

— I я просто-таки цiєю стежкою потраплю до мiста? — спитав знов козак, постоявши.

— Просто втрапите.

Розпитавсь козак i про те, що просто втрапить у мiсто, а все ще його ноги не несли вiд Галипого вiконця.

— Чи не буде ваша ласка дати менi водички iспити? — попрохав козак.

— Зараз, — одказує Галя й зараз дала йому водички у вiконечко.

Козак iспив водички.

— Спасибi, дiвчино, — каже, — яка вода славна! Це з

Днiпра берете?

— Нi,_ з криницi.

— А де ж тут у вас криниця?

I козак почав оглядатися та озиратися у вечiрнiй млi та вишукувати криницю.

— Далеко, на луцi, он там пiд горою геть, — показувала йому Галя.

— Чудова в вас лука цяя: i Днiпро шумить, i дерева округи, i гори — свiжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?

Галi й самiй разом чогось здалося, що тут i управду життя таке, що й не прирiвняти його до iншого, й Галя одказала козаковi.

— О,_ жити тут славно!

— А до мiста чи ви частенько ходите? — спитав козак.

— Щодня ходжу.

— Щодня? На роботу, чи що?

— Еге, на поденщину.

— Що ж, роботи маєте досхочу, мабуть? Добра робота?

I Галi знов здалося, що й справдi робота добра, й Галя одказала козаковi:

— О, добра робота!

— А чи рiд у вас є в мiстi? — питавсь козак-любознайка.

— Нi, в мене нiкого нема в мiстi. В мене жодної родини нема. Я сирота.

— I самi живете тутоньки?

— Сама живу.

Здається, так уже трошечки вони розмовляли, ї трохи 'дно 'дному сказано, а багато часу вплило. Зорi легш та легш усе мрiли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свiжiти, з Днiпра потягнув вiтрець i з того берега перенiс пахощi там квiтущих тополь. Не козак i не Галя схаменулися, що вже близько свiтання, а надднiпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Днiпром.

— Прощавайте! — промовив козак.

— Прощавайте! — промовила Галя.

I пiшов козак шляхом у мiсто.

А Галя, провiвши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло вiконечка, схилившись голiвкою на складенi рученята.

Як вона прокинулася, променистий сонячний промiнь задав їй свiтом у вiчi несподiвано — вона проспала ранкову зорю — от тобi маєш! I Галя засмiялася небувалому випадку, й почала поспiшатися на роботу i, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою нечаянно, i вiдра вивернула невмисне, i усе смiялася сама iз собою затим, бачте, що усе як ось виходило несподiвано, негадане, нечаянно, разом…

Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки… Уявлявсь їй самотнiй весiннiй вечiр коло вiконечка, своя самотня пiсенька, весiння теплиня й мла, й свiжiсть, i зорi мрiють… й разом заступлений свiт у вiконцi, i молодий козак… так разом-разом… такеньки несподiвано!

Того дня Галi вилучилося робити на городi вкупi з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупi робила та балакала про людську бiдоньку та напастоньку, тугу роздiляла, лишенько тiшила.

— Хоч ляж та й вмирай! — каже ця молодиця, як вони узялися полоти.

— О, що це ви говорите, любочко! — покрикнула Галя.

— Що ж я говорю! Що є, те й говорю!

I справдi, ця молодиця не мала вже рясту топтати — суха, блiда, змождена.

— Нi, нi! — каже Галя, — ви не горюйте! Як знати, щоbвилучиться? Що буде, випаде уперед!

— Що ж буде? Випаде? — перехопила молодиця. — Нiчого, окрiм бiди та лиха!

— Ой, нi-нi! — покрикнула Галя, — усе може бути… усе! Не дожидаєш зовсiм, не чаєш, не сниш i разом несподiвано-нечаянно…

I Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стрiти готовенька щось несподiване.

— Еге, буде тобi: лихо та ще з лишком! — промовила молодиця.

— Чого-чого не бува! — защебетала знову Галя. — Усе вилучається! Усе може бути!

I Галя подивилася з усмiхом на сонечко, що гралося понад нею, наче думаючи: "Скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивитиму теперки, — навiть рученьки пiдставлю, не боюся!"

А молодиця промовила:

— Годi тобi, дiвчино! Ти розкажеш такого, що на вербi грушi, а на соснi яблука ростуть!

I ввечерi дома, сидячи коло свого вiконечка, Галя думала про те, що все може бути й вилучитися, що усього треба дожидати несподiваного та негаданого, i всмiхалася, i, здається, одважно та веселенько дожидала усього того; та як уявилася висока постать по дорозi до хатки, Галю пойняло гарячим наче жаром i зимним холодом. I що ближче пiдходила висока постать, то жар гарячий її понiмав, а холод зимнiш. I як учорашнiй козак став коло вiконечка й сказав їй "добрий вечiр", Галя на одвiт йому ледве вимовила свого "доброго вечора".

На цей раз козак не питавсь дороги, а пiдiйшов як знакомий, гуляючи, i повiв розмову про те, що теє за мiсто Київ — красне та велике, й оповiстив про те, що вiн недавненько ще сюди приїхав з товаришами на дива усякi подивитися, розважитися i що дуже раденький з того, що приїхав… I справдi вбачалося, що козак раденький. I Галя раденька.

Потому вiн сповiстив, як приблудивсь до зеленої луки уперше. Товариш, бачте, позначив йому пiд мiстом, де зобачитись, та вiн, товариша шукаючи, не знайшов — загледiв луку, Днiпро, — схотiлося йому понад Днiпром лукою пройтися, вiн i пiшов, — i бачить — хатка, i подумав: чия се хатка тут стоїть? I почув Галину пiсню, — слухав-слухав та й