Читати книгу - "Тунель"

У Парижі Мак залишив її на тиждень саму. На березі Біскайської затоки, в Ле-Саблі, поблизу Нанта, він мав зустрітися з землемірами та цілою групою агентів. Потім разом з землемірами, інженерами та агентами вони попливли до Азорських островів, де Аллан понад три тижні влаштовував справи на островах Фаяль, Сан-Жоржі та Піку, тоді як Мод втішалася разом з Едіт найпрекраснішою весною в своєму житті. З Азорських островів вони вирушили на вантажному судні (крім них, пасажирів тут не було, і ця обставина викликала у Мод просто захват!) через Атлантичний океан до Бермудських островів. Тут, у Гамільтоні, вони зустріли, на превелику свою радість, Хоббі, який пустився в цю невеличку подорож задля того, щоб побачитися з Маком та Мод. Мак швидко залагодив справи на Бермудських островах, і в червні вони повернулися до Америки. Аллан найняв у Бронксі заміський будинок, і тут, в Америці, розвинув ту саму діяльність, що й у Лондоні, Парижі та Берліні. Щодня він засідав з агентами, інженерами, вченими з усіх міст Сполучених Штатів. Тепер Аллан часто мав тривалі розмови з Ллойдом, і це привертало увагу громадськості. Журналісти принюхувалися, мов гієни, що почули стерво. Чутки про якесь неймовірне, досі небачене починання ходили по Нью-Йорку.

Однак Аллан і його довірені мовчали. Мод, у якої пробували що-небудь випитати, сміялася й теж не казала жодного слова.

У кінці червня підготовчі роботи було завершено. Ллойд розіслав тридцятьом головним представникам капіталу, великої промисловості та найбільших банків запрошення на нараду; ці запрошення він написав власноруч і доручив розвезти їх спеціальним кур'єрам, щоб наголосити на значенні майбутньої зустрічі.

І вісімнадцятого вересня в готелі «Атлантік», на Бродвеї, відбулася та вікопомна нарада.

6

У ці дні Нью-Йорк затопила хвиля нестерпної спеки, і Аллан вирішив проводити нараду на заставленому зеленню даху готелю.

Запрошені, більшість з яких жили за містом, прибували протягом дня, а дехто приїхав ще напередодні.

Вони прикочували у величезних, укритих курявою автомобілях для прогулянок, з дружинами, синами й доньками із своїх літніх резиденцій у Вермонті, Нью-Хемпшірі, Мені, Массачусетсі й Пенсільванії. Замкнуті, мовчазні пани мчали з Сент-Луїса, Чікаго й Цінціннаті у спеціальних поїздах, що не спинялися на жодній станції. Їхні розкішні яхти стояли на Гудзоні. Три чікажці — Кілгаллан, Мюлленбах та Ч. Морріс — прилетіли повітряним експресом, який подолав сімсот миль від Чікаго до Нью-Йорка (Сентрел-парк) за вісім годин, а спортсмен Вандерштіфт сів пополудні своїм монопланом на дах «Атлантіка». Дехто прийшов до готелю пішки, зовсім непомітно, як звичайний собі приїжджий, зі скромною текою в руці.

Але вони прибули. Ллойд покликав їх у справі надзвичайно важливій, і солідарність, яку гроші породжують і скріплюють міцніше, ніж кревні узи, не дала їм залишитися збоку. Ці пани прибули не тільки через те, що нюхом почули вигоду (адже могло навіть статися, що їм довелося б видобути з свого гамана гроші!); насамперед вони поз'їжджалися тому, що сподівалися допомогти здійсненню проекту, велич якого відповідала їхній діловитості — джерелу їхньої могутності. Той таємничий проект Ллойд назвав у своєму посланні «найбільшим і найсміливішим задумом усіх часів». Цього було б досить, щоб витягти їх із самого пекла, бо починати нові справи було для них так само важливо, як і жити.

Те, що стільки фінансових тузів знялися в дорогу, не залишилося, звичайно, непоміченим, бо кожен із них був під наглядом широко розгалуженої системи сповіщання. Вже з самого ранку біржу трохи лихоманило. Правильно зроблена ставка тепер могла принести ціле багатство! Преса опублікувала імена всіх тих, що зібралися в «Атлантіку», і не забула вказати, скільки кожен із них «вартий». До п'ятої вечора загальна сума становила вже мільярди. В кожному разі мало статися щось надзвичайне — якась гігантська битва капіталу. Окремі газети вдавали, ніби їхні видавці щойно повернулися з обіду в Ллойда й по саме горло напхані інформацією, тільки Ллойд, мовляв, заціпив їм рота. Інші дозволяли собі ще більше й писали про те, що їм нібито шепнув по секрету за десертом їхній приятель Ллойд. Нічого особливого, повідомляли вони, не сталося — просто від Чікаго до Сан-Франціско має пролягти швидкісна монорейкова електрична дорога; мережа повітряних сполучень пошириться тепер на всю територію Сполучених Штатів, і до будь-якого міста можна буде долетіти так само легко, як нині до Бостона, Чікаго, Буффало чи Сент-Луїса; ідея Хоббі обернути Нью-Йорк на американську Венецію ось-ось здійсниться.

Репортери винюхували довкола готелю, мов поліцейські нишпорки, що йдуть по сліду. Вони стовбичили на Бродвеї, видавлюючи підборами ями в розтопленому на сонці асфальті, й доти витріщалися на всі тридцять шість поверхів «Атлантіка», доки його яскраві, побілені вапном стіни починали викликати в їхніх головах галюцинації.

А одному пронозі навіть спала на думку геніальна ідея — пробратися до готелю, переодягнувшись телефонним майстром, і не тільки до готелю, а й до самих кімнат мільярдерів. Там він почав длубатися в телефонних апаратах, сподіваючись підслухати бодай слівце. Однак управитель готелю викрив того зуха й чемно заявив, що з його апаратами все гаразд.

Оточена атмосферою палючої спеки й нервового збудження, висотна біла будівля стояла й мовчала. Настав уже й вечір, а вона все мовчала. Той проноза, що спіймався був удень, з відчаю приліпив вуса і вдруге з'явився до готелю вже як механік Вандерштіфта,— йому, мовляв, треба дещо подивитися в моноплані на даху. Та управитель ввічливо осміхнувся й відповів, що з радіотелеграфним апаратом Вандерштіфта теж усе гаразд.

Тоді репортер вийшов на вулицю й ніби крізь землю провалився. Та зник він тільки для того, щоб придумати що-небудь нове. Через годину він підкотив в образі навколосвітнього мандрівника в автомобілі, повному обліплених ярликами валіз, і зажадав номер на тридцять шостому поверсі. Але тридцять шостий поверх займала готельна обслуга, і «турист» мусив удовольнитися номером 12 на тридцять п'ятому поверсі — цю кімнату йому по-діловому, з запобігливим виразом запропонував управитель.

Після цього проноза підкупив боя-китайчука, який доглядав за зеленню на даху, і той непомітно сховав в одному з кущів, посаджених у шапликах, невеликий, не більший від фотокамери, апарат. Але репортер забув про те, що «алланіт» — міцна криця, яку не бере жоден снаряд.