Читати книгу - "Сарабанда банди Сари"

Вiн менi її пiдклав у лiжко, а я хотiв прибити ним курву. Тобто не курву, а цю штуку, яка її кликала весь цей час». «Зрозумiло. Ця штука, як ви невдало дозволили собi висловитися, зветься будильником, - сказав Гестапо. - Мене мало цiкавить, з ким або чим ви бавитесь у власному лiжку. Грайтеся собi качкою, мене це не обходить. Я запитав, чи гуляли ви з Террi? До речi, не могли б ви встати та вдягтися? Зараз прийде Емiль, будемо снiдати, i не дуже зручно, коли ви й далi валятиметесь у лiжку».

«Я маю гуляти з вашим собакою?» Я намотав на себе простирадло. «Слухайте, це простирадло виглядає якось недоречно, ви ж не у банi й не Римський iмператор, у вас є ранковий одяг?» Гестапо вказiвним пальцем вказав на свої генеральськi штанцi. «Нi. В мене немає ранкового одягу. Вечiрнiй - є. Смокiнг. Вдягти? Взагалi вранцi я ходжу голим». В головi щось гурчало. «Голим, принаймнi при менi та дитинi, ви ходити не будете. Доведеться щось вдягти». «Весь мiй одяг у спальнi, - сказав я. - А там спить Емiль». Гестапо дуже елегантно, наче збирався припасти до власної руки з поцiлунками, пiдняв її та подивився на наручний годинник. «Емiль за кiлька хвилин вставатиме. Де саме ваш одяг? Я принесу».

I тут я почув фортепiанну музику. Я її впiзнав, не мiг не впiзнати, бо це був той самий витвiр мистецтва, яким малий мене катував вчора. «Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано. Г.-Ф. Генделя», - виголосив я. В очах Гестапо промайнуло куцим хвостом щось подiбне на повагу. «Так, ви маєте цiлковиту рацiю. Це дiйсно Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано. Г.-Ф. Генделя.

Наша з Сонєю методика. Дитина повинна жити твором, який вона розучує, причому протягом всього часу перебування в активному станi. То де ваш одяг?» «В солом'яному кошику. Шорти та майка, пiдiйде?» «Ви в мене запитуєте, чи вам це пiдiйде? Це не ваш одяг? Ви що, купуєте собi одяг рiзного розмiру?» Як з ним спiлкуються люди? Не розумiю. «Там мiй одяг i одяг Сари». Натомiсть прорипiв я. Гестапо виплив з кухнi, а буквально за хвилину в кухню вдерлися Террi з Емiлем. «Привiт!!!» Заверещав Емiль. Вiн пiдбiг до лiжка та поцiлував мене в скроню. Це було настiльки несподiванно, що я знову взяв у руки гидке каченя. Террi вiдразу почав його в мене видирати. «Де чай? Ти гуляв з Террi?»

«Я не гуляв з Террi». Вiдповiв я, намагаючись вдягти шорти та майку пiд простирадлом. Гестапо в цей час дивився у вiкно. Мабуть, спостерiгав за погодою. «Чого я маю гуляти з Террi?» «Тому що тобi не треба вранцi на роботу!» Щиро вiдповiв малий. «Тобто?» Перепитав я. Емiль зiтхнув. «Зараз поясню. У нас в родинi немає нiкого, до кого б так важко доходило, але вже, мабуть, є«. Я злився. «Краще скажи, де чай. Треба снiдати». «Зелений в пакетиках в дерев'янiй коробцi. А чорний у бляшанцi з драконами». «Зелений в пакетиках?» Малий та його батько вирiшили менi продемонструвати, як звучить чоловiчий хор Полонських. «Не можна пити зелений чай в пакетиках. Це те саме, що харчуватися спаленим в крематорiї трупом. Ти був у крематорiї? Я був на минулому тижнi. Ми ховали дядька Георгiя, вiн зраджував Неонiлу. Неонiла - його дружина, тобто зараз вона - вдовиця. Старенька Саранська (ти ж пам'ятаєш про її пiанiнного хом'яка, я тобi вчора розповiдав?), так от, старенька Саранська виграла в старенького Саранського на цiй смертi п'ятдесят баксiв. Вона ставила на те, що Неонiлка по-любому переживе Жорку! Так от, Георгiй дружинi зраджував, тому вона йому не поставила улюблену музику - єврейський шансон, а включила барабанний бiй. Всi дуже здивувалися, особливо тiтка, яка поралася в крематорiї та горлала, кому нести вiнки, i так само, як моя вчителька Тетяна Миколаївна (вона веде в нас iсторiю) вказувала, де кому стояти. Але ж вона не жила з дядьком Георгiєм i не знала, якою вiн був наволоччю, земля йому пухом з китайських пуховикiв». Зауважив Емiль. Пiсля цих слiв я побiг до туалету, бо мене знудило. «Ти, наче вагiтна Елька! Вона теж щоранку блювала натщесерце, коли її зачереватив Мiша. Тодi донька стареньких Саранських навiть припинила готувати курку!» Встиг почути я голос Емiля.

В туалетi трохи попустило. Це був мiй маленький свiт. На полицях стояли фiгурки iграшкових туалетикiв, якi я привозив з рiзних країн свiту. На стiнi висiла кумедна картинка: двi руки розкривають кулiси, за якими проглядається кругленька дупка. Ще тут стояв кутий пюпiтр - пiдставка для преси. Там лежали журнали, де розмiщувалися мої статтi, вчорашня спортивна газета (коли в мене був закрiп, я мав звичку читати спортивну газету та кричати собi «гол, гол» або «шайбу-шайбу», - залежно вiд сезону), книжка-розмальовка про пригоди мишеняти та арабськi народнi казки. Я схопив книжку та знайшов порятунок серед приязних злих духiв - гулiв, джиннiв та маридiв. «Емiль - злий марид, звiздуй у Мадрид…» Ще менi дуже кортiло наримувати слово «жид», але раптом стало соромно. «Емiль - дитина. Емiль - двоюрiдний брат Сари. Сара - моя свята». Почав я сам себе заклинати. I тут побачив, що навпроти моєї туалетної картинки «Залаштункова дупа» висить щось чудернацьке.

Це був стандартний аркуш паперу, на перший погляд, нiчого дивного, якщо не читати, що на ньому написано. Написане нагадувало розклад. Червоним маркером зазначалися дати, блакитним - iмена, а кульковою ручкою - адреси, iмена та коментарi. Ось так: «З 28 жовтня - Карiна, абр. пудель, хлопчик Костя (напiвнормальний), мама Ганна - (злюща тiтка), ц. буд., кв. 34; з 1 листопада - Клеопатра, англ. спанiель (руда, не дуже пород.) Євгенiя Петрiвна (любить пундики з кремом), ц. буд., кв. 4; з 6 листопада - Вазука, акiта-iну (дуж. рiд. яп. пор!!!), дядя, сх. на ММ, ц. буд., кв. 22; з 6 листопада також - Оладка, плям. фр. бульдог, Нона (невиз. вiку, дуж. симп.!), сус. буд., 2 поверх; з 12 листопада - Цунамi (Цуна, Цунi-мунi), нiмкеня, Тамара Антонiвна, старший слiдчий прокуратури мiста, ц. буд., кв. 76. далi - буде з'яс.).

На Тамарi Антонiвнi мiй палець, який досi слухняно ковзав папiрцем,