Читати книгу - "Нескінченна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Приблизно такі розмови точилися повсюдно у Великій Тронній Залі. Комусь може здатися дивним, що такі різні істоти взагалі спроможні порозумітися. Але у Фантазії майже всі істоти - в тому числі й тварини - володіли щонайменше двома мовами: власного, якою розмовляли зі собі подібними і яку не розуміли всі решта створінь, і спільною, яку називали ще літературною мовою Фантазії або просто Великою Мовою. Великою Мовою володіли всі, хоча декотрі послуговувалися нею рідко, і були такі, що вимовляли слова у дещо своєрідний спосіб.
Нараз у залі запала глибока тиша, й очі всіх присутніх звернулися до великих двостулкових дверей, які власне розчинилися. Звідти вийшов Кайрон - славетний лікар і оповитий легендами цілитель.
Він був із тих, кого в давні часи називали центаврами. Аж до стегон він мав людську подобу, решта ж його тіла була як у коня.
Проте Кайрон був із роду так званих чорних центаврів. Він прибув із дуже далекої місцевості, яка лежала ген-ген на півдні. Його людська половина була кольору ебенового дерева, а волосся на голові і борода - білі й дрібно закучерявлені, натомість кінська частина тіла - смугаста, як у зебри. На ньому був химерний головний убір, сплетений з очерету, а на шиї, на ланцюжку, висів чималенький золотий амулет - дві блискучі гадюки, світла і темна, які вп’ялися одна одній у хвіст, витворюючи овал.
Бастіян, вражений, зупинився. Він закрив книжку, не забувши перед тим дбайливо закласти палець між сторінки, — і ще раз уважно розглянув оправу. Вони і тут, ці дві гадюки, які кусають одна одну за хвіст, творячи овал! Що ж означає цей дивний знак?
Натомість у Фантазії кожен знав, що значить цей медальйон: то був знак того, хто виконує доручення Дитинної
Царівни і вповноважений діяти від її імені - так, наче діє вона сама.
Подейкували, що медальйон Дитинної Царівни дає тому, хто його носить, велику таємну силу, хоча ніхто і не знав достеменно, як саме він діє. Зате ім’я медальйона знали всі: Аурин.
Та багато хто не наважувався вимовляти це ім’я, називаючи знак Клейнодом* (* Використання німецької кальки (Kleinod) перекладачем відразу викликає в уяві відзнаки, атрибути й символи військової та цивільної влади в Україні у 15-18 століттях, які тут зовсім ні до чого), або Знаком Всевладдя, або навіть просто Сяйвом.
Отже, і ця книжка теж має на собі знак Дитинної Царівни!
Залою прошелестів шепіт, пролунали вигуки зачудування. Давно вже не бувало такого, щоби Дитинна Царівна ввіряла комусь Клейнод.
Кайрон кілька разів ударив копитом об підлогу, щоби всі замовкли, а коли сум’яття вляглося, проказав низьким голосом:
- Друзі, не дивуйтеся надміру, я носитиму Аурин лише дуже недовго. Я уповноважений його передати. Незабаром я вручу Сяйво достойнішому.
У залі запала лунка тиша.
- Я навіть не намагатимусь загладити крах наших зусиль пишномовними словесами, - вів далі Кайрон. - Усі ми безпорадні перед хворобою Дитинної Царівни. Усім нам зрозуміло тільки те, що знищення Фантазії почалося одночасно з цією хворобою. Але більше ми нічого не знаємо. Не знаємо навіть, чи взагалі існує таке мистецтво зцілення, яке могло би врятувати Дитинну Царівну. Та, ймовірно, - і я сподіваюся, що ніхто з вас не образиться, коли я відверто про це скажу, - ймовірно, що всі ми, тут присутні, просто не володіємо усіма знаннями, усією премудрістю. Ба більше: моя остання надія - якраз на те, що десь у безмежному цісарстві Фантазія є істота, мудріша за нас, і що вона змогла би нам щось порадити, зуміла би нам допомогти. І хоч би в чому полягала можливість нашого порятунку, я певний одного: на пошуки цього порятунку повинен піти хтось, спроможний відкривати дороги в незнане, ступати нехо- дженими стежками, хтось, кого не змусить відступити жодна небезпека, який не пошкодує зусиль, долаючи перешкоди на своєму шляху, - словом, герой. Дитинна Царівна назвала мені навіть ім’я героя, якому вона ввіряє свою і нашу долю. Цей герой називається Атрею, а живе він у Морі Трав, що за Срібногір’ям. Саме йому я повинен вручити Аурин, саме він отримає благословення, вирушаючи на Великі Пошуки. Ну ось, тепер ви знаєте все.
І з цими словами старий центавр вийшов із Тронної Зали, поцокуючи копитами по мармуровій долівці.
Усі присутні спантеличено перезиралися.
- Як-як-як ім’я того героя? - запитав хтось.
- Атрею, щось таке, - відповів інший.
- Уперше чую! - рішуче промовив третій.
І всі чотириста дев’яносто дев’ять лікарів скрушно захитали головами.
Бежеві дзиґарі вибили десяту. Бастіян неабияк здивувався, як швидко минає час. На уроках кожна година переважно здавалася йому вічністю. Там, унизу, його однокласники мали зараз історію у пана Треня* (* адаптація прізвища Dröhn, хоча краще транслітерація з тлумаченням слова (нім. «гриміти»)) — худющого чоловіка, зазвичай у кепському гуморі. Він страшенно любив брати Бастіяна на глум перед іншими дітьми, тому що хлопець ну просто ніяк не міг запам’ятати дати різних битв, а також роки народження і правління всяких історичних постатей.
Море Трав, розташоване за Срібногір’ям, було віддалене від Вежі Зі Слонової Кості багатьма-багатьма днями подорожі. То була рівнинна прерія - широка, розлога і безкрая, як море. Соковита трава тут сягала людського зросту, і коли раптом здіймався вітер, її поверхнею, наче поверхнею океану, котилися хвилі - з голосним шумом, немов прибій.
Народ, який населяв ці місця, називався травинами або зеленошкірами. У них було довге чорне, з синюватим відливом, волосся, яке і чоловіки, і жінки носили заплетеним у коси, а шкіра оливково-зеленого кольору ледь-ледь відливала брунатним. їхнє життя було надзвичайно ощадливим, суворим і важким, а дітей своїх, і хлопчиків, і дівчаток, вони виховували хоробрими, великодушними, шляхетними і гордими, їм доводилося вчитися зносити спеку, холод і великі нестатки, а також бути сильними і мужніми. Це було необхідно, адже зеленошкіри були народом мисливців. Усе потрібне їм для життя вони або виготовляли з цупкої, волокнистої трави прерій, або ж добували, полюючи на пурпурових буйволів, які незліченними стадами кочували Морем Трав.
Ці пурпурові буйволи були приблизно вдвічі більші від звичайних биків та корів, мали довге, із шовковистим полиском пурпурове хутро і велетенські роги - гострі й тверді, наче кинджали. Це були доволі мирні істоти, однак, зачувши небезпеку, або якщо на них
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.