Читати книгу - "Звільни свого внутрішнього римлянина"

Марк був неперевершеним у всьому. У нього була прекрасна латина, він бездоганно читав кожну грецьку літеру й розмовляв цією мовою, як рідною. Кожна його дія свідчила про майбутню велич. Він мав такі прекрасні якості, як сміливість і сила духу, що дозволяли не помічати ні страху, ні болю. А яку мужність виявив він під час своєї восьмимісячної хвороби! Лікар захоплювався його стійкістю. А як Марк утішав мене у свої останні хвилини! Навіть коли мій хлопчик марив, його думки поверталися до уроків і до того, що він вивчив у школі. Коли він помер, разом із ним померли мої надії. На нього очікував шлях, що веде до найвищих державних посад, — натомість я тримав у своїх обіймах холодне зблідле тіло.

Сподіваюся, у мене вистачить стійкості, щоб бути гідним його впродовж тих років, що мені залишилися. Життя мусить мати хоча б якийсь сенс, аби ми були в змозі його терпіти. Мудреці навчають, що тільки література здатна по-справжньому втішити в злигоднях, тому я й почав писати. Жінки також здатні розглядати труднощі, що їх посилає їм доля, як засіб продемонструвати свою внутрішню шляхетність. Мені нагадали історію Аррії, чоловік якої, Цецина Пет — і їхній син одночасно захворіли. На одужання вже ніхто не сподівався. Хлопчик помер; він був напрочуд вродливим і милим, і батьки мали багато підстав його любити — окрім того, що він був їхнім сином. Аррія організувала його похорон і була присутня на ньому, не сказавши чоловікові про смерть дитини. Коли Цецина питав про сина, вона поводилася так, ніби їхній син був живим і почувався краще, запевняла, що він добре спав і що до нього повертається апетит. Коли ж вона не могла впоратися з горем, що її долало, то виходила з кімнати поплакати, а потім, опанувавши себе, поверталася зовсім спокійна, начебто й дійсно залишала горе за порогом. Хіба цей приклад матері, котра продовжувала поводитися спокійно, втративши свого єдиного сина, не є найяскравішим зразком жіночої величі?

Чому ж тоді горе приводить нас у таке велике сум’яття? Чи варто дивуватися тому, як із нами вчиняє доля? І чи буде краще, якщо всі серця втратять чутливість і навчаться ставитися до всього як до скороминущого та незначного? Нас мусить утішати думка про те, що мертві позбавлені страждань жити в теперішні часи. Жахливо втрачати дітей. Ще гірше терпіти цей світ таким, яким він є. Єдина подія, що принесла мені розраду, сталася під час подорожі, коли я відвідував свої володіння в Африці. Я проплив повз Карфаген і Сіракузи, міста, що колись процвітали, а тепер були цілковито підкорені Римом. Нас опановує відчай, коли помирає один із членів нашої родини, однак під час завоювання цих колись величних міст загинуло багато тисяч людей. Усі ми народжуємося для того, щоб одного чудового дня померти. Одного-єдиного удару може бути достатньо, щоб убити людину, а скільки людей, тисячі прекрасних римлян, загинули, підкоряючи народи та служачи імперії. То для чого ж надмірно сумувати про втрату однієї дитини? Якби мій бідолашний Марк не помер зараз, у майбутньому на нього все одно чекала б смерть. Я вирішив радіти тому життю, що було йому відпущене, і пам’ятати про те, ким я є, — а я є одним із Фалксів. Людиною, яка звикла керувати та наставляти. Пора було й мені скористатися тими порадами, що я їх давав іншим.

Час пом’якшує горе. Це відбудеться швидше, якщо сприйняти як даність неминучий кінець. Не знаю, чи зберігають пам’ять мертві під землею, але любов Марка до мене, його пошана та духовний зв’язок із усією нашою родиною були такими сильними, що, звичайно, він не побажав би мені так довго сумувати. Він би хотів, аби я ніс свою втрату зі шляхетною гідністю, яка б прикрасила нашу й без того славетну фамілію. Як ріки не можуть змінити смак морської води, так і важкі часи не можуть впливати на розум мужньої людини. Розум справжнього чоловіка залишається в рівновазі й керує емоціями, викликаними викрутасами долі. Поза сумнівом, зненавидіти свою долю так само легко, як важко буває витерпіти її удари, та окрім них вона вже не має чим мені дошкулити.

⁕ ⁕ Коментар ⁕ ⁕

Військова дисципліна, поза всякими сумнівами, була важливою частиною перемог легіонерів. Це визнавали і римські автори, і підкорені народи. Перемоги римлян не можна приписувати лише їхнім фізичним даним. Зріст рекрутів вимірювали, щоб переконатись у тому, що вони були достатньо високими, та конкретні вимоги до них залишаються нам невідомими. Вегецій згадує зріст, який дорівнював 6 римським футам, що приблизно відповідає нинішнім 5 футам і 10 дюймам, або 178 см, як мінімально допустимий для допоміжної кінноти та перших когорт війська, але йшлося, безумовно, про добірних, а не середньостатистичних солдатів. Мінімальний зріст у стандартному випадку, на який вказують інші правила імперії, становив, ймовірно, 5 футів 5 дюймів або 5 футів 7 дюймів у перерахунку з римських одиниць вимірювання, хоча наявні свідчення є дещо суперечливими. Було багато спроб встановити середній зріст римського чоловіка, і найбільш обґрунтованою здається оцінка від 5 футів 4 дюймів до 5 футів 7 дюймів (162–171 см). Мабуть, не варто вишукувати точної цифри, що її ретельно дотримувалися б сержанти-вербувальники. Скорше, їхнє завдання полягало в тому, щоб набирати до війська чоловіків, які мали вищий від середнього зріст і за рахунок цього вражали своєю статурою. До якої міри цього принципу дотримувалися, напевно, залежало від того, наскільки гострою у війську була потреба в новобранцях, або від того, як багато знаходилось добровольців. У мирні дні імперії кар’єра легіонера була привабливою, адже він отримував гарантовану щомісячну платню та велику одноразову грошову виплату при звільненні. Тоді вербувальники обирали рекрутів більш прискіпливо. Під час війни або після епідемії чуми знаходити рекрутів було важче, й тому до їхнього зросту ставилися більш поблажливо.

Лівій («Історія Рима», 2.59) повідомляє про першу децимацію, що відбулась у 471 р. до н. е.