Читати книгу - "Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу"

Дзвінка бігом поскидала всі прикраси з себе назад у дзбанок.

— А топірець? Чому Довбуш залишив вам чарівний топірець? — запитав Дмитрик.

— Золотий топірець — то страшна зброя, якою можна підкорити багацько світу. Довбуш не хтів користатися ним, щоб не піддатись спокусі. Він пішов чесним шляхом, використовуючи свою силу, свій розум, не понадіявшись на чарівництво. Тому дідьків топірець на віки опинився під моєю охороною.

— А чому ви не скористались його силою і не вийшли звідси? — подала голос Дзвінка.

— Була в мене так мисль. Я навіть пробував то зробити. Але закляття тримає скарбника зі скарбами. Я гримав топірцем по скелі, по стінах мого льоху, але він у моїх руках не діяв. Довелося втишитись і заснути.

— І що ви з нами тепер зробите?

— У вас є вибір. Або топірець, або всі ці багатства. А мені вже час!

І дідо, облишивши топірець на скрині, перетворився на прозору постать. Легко, наче пара крізь решето, пройшов крізь скелю і зник зі скарбниці.

Тітка, Дзвінка й Дмитрик застигли, задерши голови.

— І що ми будемо робити? — порушила мовчанку тітка Василина. — Хто вибирає багатство, а хто топірець?

Схопивши чарівну зброю, всі троє бігом кинулися з комори. Біля першої щілини світло здалося яскравішим. Над землею світало.

— Я нарешті відчув, як хочу спати! — прошепотів Дмитрик і голосно позіхнув.

— Я теж! — і собі розпозіхалась Дзвінка.

— Давайте звідси вибиратись! — Тітка також позіхнула й простягнула хлопчику золотий топірець. Малий відступив. — Дмитрику, ти чого? Боїшся взяти легендарну зброю? Та ти скарбника не побоявся!

— Я не боюсь топірця, просто… — зам’явся малий. — Просто…

— Ну, що просто? — напосілася Дзвінка.

— Якщо я візьму топірець, то станеться щось лихе. Бо я… — він знову замовк. Тоді вивернув кишеню, і з неї на долівку випало кілька золотих дукатів. — Ну, просто я подумав, що якщо топірець візьмете ви, то я зможу прихопити трохи золота.

— І топірець, і золото ти б не проніс назовні, а міг би залишитись тут назавжди!

Дмитрик вхопив обіруч топірець, заніс його над головою — і підземний тунель засяяв золотим світлом. Крекнувши для певності, малий увігнав лезо топірця в щілину, крізь яку блимав світанок. Скеля пішла тріщинами навсібіч, щілина розійшлася, й у тунель полилося свіже повітря, наповнене смерековими й чорничними ароматами.

— Я ж перший раз ледь-ледь стукнув, а тепер як вдарю!

I Дмитрик щодуху ввігнав топірець у скелю. Троє мандрівників полізли тріщиною, впираючись ногами у стінки. Вибравшись назовні з нутрощів гори, вони покотилися по м’якій траві. За ними загуло, загриміло й щілина в скелі зникла під градом каменюк, що накотилися згори.

Попадавши без сил, мандрівники мовчки дивились у ранкове небо. На сході з-за темно-синіх хвиль Пнев’є сходило нове сонце й золотило верх стрімкої гори, що височіла над головами.

Босорканя всілася на плаский камінь, єдиний в її ущелині, на який падало сонячне світло. Завмерши в теплих променях, почала згадувати прадавні роки.

Змалку росла відлюдьком, бо була перекривлена на лиці й кульгава. Всі з неї збиткувались, реготали. Навіть рідна мати, славетна відьма в своєму краю, змушувала її важко працювати й поводилася так, наче Інджі — не її дитина, а згодом продала в рабство. Та життя Інджі не змінилось: ті самі важка робота, штурхани, крики й знущання. Господар взяв дівчинку на корабель. Допливши до великої річки Данай, корабель пристав до міста, в якому згодом почалась війна. Усю команду разом із господарем стратили. Кульгаву рабиню відпустили. З пастухами вона прийшла до підніжжя цих гір і жила з вівцями на полонинах. Тут нарешті була свобода… і перше кохання. Перше й останнє. Вона думала, що молодий вівчар її любить і вони завжди будуть разом. Прийшла осінь, вівчар сказав, що його внизу чекає красуня-дружина, і як Інджі, отаке страшидло, могла подумати, що вони колись поберуться!

І пастухи, і вівці спустилися з гір. Інджі не спустилась. Замерзлу й закоцюблу кривеньку чужоземку за декілька днів підібрав місцевий мольфар. Через залізні кільця в носі, які дівчисько носило за традиціями свого далекого народу, той сивий чоловік назвав Інджі Залізноносою. Старий навчив багато чого: як розуміти трави й тварин, як передбачати погоду, як бачити людей наскрізь, як зазирати в майбутнє… Ні, майбутнє, звісно, вгадати не можливо, але його можна зрозуміти й скерувати в потрібному плині. Та мольфар якось пішов і не вернувся, його в лісі переміг арідник. Інджі лишилася сама. Скільки люду до неї приходило! Тому поворожити, тому дати приворотного зілля, тому трутки, тому відворотного зілля, тому помогти зурочити, тому яйце з голкою, тому трупної води. Прості селяни, цигани, дідичі, опришки, високе панство, бояри, шляхта, купці, навіть князі, міністри, королі й цісарі були. Мало хто просив добра для своїх ближніх. Її поради й чарівне зілля прославили стару всупереч власній волі.

За багато років сталася лише одна серйозна пригода. Босорканя втратила носа. Ні, їй ніхто носа не відірвав через цікавість, просто зустрілась зі скаженим ведмежим упирем. Звісно, вона швидко звела його зі світу, та він ще швидше встиг зімкнути свої зубища на її носі. Всі кликали Інджі Залізноносою босорканею, тож вона і вирішила стати саме такою. Трохи