Читати книгу - "Нестор Махно"

себе постачання махновської армії набоями, амуніцією, медикаментами. 20 вересня між махновцями і білими почалися нові бої, частини генерала Слащова почали загальний наступ проти армії УНР на махновській ділянці фронту. Слащов планував оточити всю армію Махна в Умані. 25 вересня махновці почали загальний наступ на білогвардійців. Але Волинська група петлюрівців змушена була відступити до Тульчина, а Січові стрільці здали білим Умань. Махновська ділянка фронту опинилася в цілковитому оточенні ворога. Опинившись у «казані», махновці почали готуватися до прориву і рейду великої маси кавалерії по тилах білих. Передбачалося, прорвавши фронт білих, вийти до Дніпра. З цією метою було наказано всім повстанцям ознайомитися з кавалерійською службою та пересадити повстанців на вози або на коней.

Уранці 26 вересня білогвардійці вдарили махновцям у фланги. Оточуючи повстанців, денікінці не потурбувалися про свій тил, бо вважали, що махновці не зважаться на наступ. Близько восьмої години бій досяг своєї кульмінації. За зброю взялися і штабні махновці, і цивільна обслуга. Махно в ранковому бою участі не брав, бо ще раніше вирушив із загоном у тил білих. Вийшовши в тил махновським частинам, білі самі оголили значну ділянку свого фронту, чим негайно скористалися махновці. 27 вересня о другій годині ночі махновці підірвали велику кількість морських мін, прагнучи полегшити свій обоз. Цей вибух став сигналом для загального наступу махновців. Однак частини 1-ї та 2-ї махновських бригад, вистрілявши усі набої, опинилися в оточенні. У махновському таборі почалася паніка, усі резерви були кинуті в бій, однак вороже кільце продовжувало звужуватися. Проте Махно й не думав про відступ. Він з’явився на передовій лінії зі своєю «чорною сотнею» (300 шабель), ударивши у фланг білим. Присутність батька в пеклі бою піднесла військовий дух повстанців. Зібравши їх в один кулак, Махно врізався в саму гущу білих. Тепер денікінці самі опинилися в оточенні махновської кавалерії. Кілька груп білих змогли вирватися з оточення, але Махно кинувся їм навперейми. Кілька разів у ході бою батькові доводилося міняти вбитих під собою коней, він виявив незвичайну сміливість, реакцію і блискавичність у прийнятті тактичних рішень. Після 12 верст відступу більша частина білих була оточена біля р. Синюхи, і майже всіх їх порубали махновці. Білі втратили вбитими, пораненими й полоненими до 6 тис. чоловік, половину яких складали офіцери.

Після перемоги біля Перегонівки махновці вирушили в тил білогвардійців, які не мали жодного великого з’єднання, щоб зупинити Махна. Шляхи на Катеринослав, Одесу чи Київ були відкритими. В оперативному махновському зведенні зазначалося, що «офіцери тікають у ліси, а поле засіяне трупами та погонами від Умані до Кривого Рогу!». Відзначалося також, що «розвідка наша, вислана у напрямку Олександрівська, П’ятихаток, Катеринослава, до цього часу ворога не знайшла».

28 вересня махновські командири вирішили повертатися до Запоріжжя і цим почати «третю революцію» — «Катеринославщину вважати базою Повстанської армії та революції». Культпросвіт махновців мав скласти програму «третьої революції» — «Декларацію махновців» — і віддрукувати відозви із закликом до загального повстання.

Починаючи похід на Схід, махновські частини вишикувалися в каре на 40 верст за шириною наступу. Армія Махна була розділена на 3 групи, які рушали у тил білих, перебуваючи на відстані 50 верст між собою, маючи безперервний зв’язок і таким чином займаючи 100 верст фронту. На основі бригад формувалися корпуси армії Махна. Ліва колона махновців, яка складалася з 1-го Донського корпусу (командир Калашников) мала пройти 320 верст у напрямку Єлисаветград—Катеринослав. Центральна колона — головні сили армії — очолювана самим Махном, мала йти шляхом Верблюжка—Апостолове (350 верст). Права колона, під командою Павловського, 2-й Азовський корпус, мала пройти 315 верст через Бобринець—Нікополь. Здійснюючи по 70—90 верст на добу, верхи чи на возах, махновці являли собою першу велику мобільну армію.

Успіхові рейду сприяв широкий повстанський рух на Херсонщині і Катеринославщині. Білогвардійське командування не чекало махновського наступу і не змогло організувати своєчасного спротиву. До того ж білим генералам було соромно зізнатися в перевагах селянської армії, і вони дезінформували ставку, всіляко применшуючи значення махновського прориву. Командувач Добровольчої армії генерал Май-Маєвський 30 вересня заявив, що перемога Махна — «це епізод, який суттєвого впливу на хід воєнних дій мати не може», що Махна «залишається добити», що «ні про який опір зібраних ним загонів мови не може бути», а «всі банди розсіяні та знищені». Згодом, МайМаєвський пояснював успіхи Махна якимись фантастичними причинами: «...зв’язком з Німеччиною» і отриманням звідти «доброго озброєння» та одночасно «рукою Москви».

Боротьбу проти Махна було доручено генералові Ревішину, який розробляв ефемерний план оточення та знищення Махна, маючи в своєму розпорядженні війська у десять разів менше, ніж у Махна. Кільце білих було з великими дірками, через які просочувалися загони повстанців, що самі оточували білогвардійців. Слащов писав: «...Махно блискуче зумів скористатися зневагою до нього з боку білої ставки головкому і, виявивши високий організаторський хист, швидко сформував нові загони... Впадає в очі вміння Махна діяти не лише партизанським, але й регулярним способом і швидко формувати свої частини (за мірками Громадянської війни — взагалі міліційного характеру) і добре регулярне військо, яке завзято воювало...»

Деякі махновські командири пропонували діяти проти білих невеликими рухливими загонами. Ці загони чисельністю від 500 до 5 тис. бійців мали б розійтися по всіх українських повітах і організувати навколо себе всіх невдоволених, підняти повстання і підпорядкувати це повстання махновському рухові та єдиному лідеру. Прихильники цієї тактики стверджували, що величезна, в 50 тис. бійців, Повстанська армія недоцільна, її неможливо буде забезпечити всім необхідним при повній відсутності тилу, військових заводів та інших джерел постачання. Та й утримати в порядку таку велику армію, що складалася з автономних загонів з їхніми свавільними «батьками», було би просто неймовірно.

Однак стратегічний та організаторський хист Махна й полягав якраз у тому, що він досягав неможливого. Батько висловився проти розпорошеної, партизанської тактики ведення війни і наполіг на своєму: на збереженні потужного військового кулака Повстанської армії з 4 корпусів та допоміжних частин — невеликих маневрових груп, що розійшлися по значній частині території України. Махно вважав, що боротися з таким сильним ворогом, як біла Добровольча армія, протистояти Червоній армії і чинити реальний вплив на події в Україні можливо лише завдяки великій армії під керівництвом єдиного штабу.

Махновська Південна колона, корпус Павловського, до 14 жовтня зайняла Нікополь, Каховку, Генічеськ та Мелітополь. Ейфорія перемог навіювала думки