Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) 📚 - Українською

Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)" автора Габріель Гарсія Маркес. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 88
Перейти на сторінку:
також є окреме місце — біля кавового млинка. Жінки Ла-Сьєрпе відчувають незборимий потяг — цілком ординарний, але також дуже символічний — до чоловіків, які здатні напрочуд швидко змолоти величезну кількість кави. Учасники того виснажливого конкурсу по черзі підходять до столу з млинком, де намагаються стерти на порох — за одним махом — серця дівчат, які скручують тютюн, і неймовірні кількості смаженої кави, якою безпристрасний і неупереджений суддя без упину наповнює ківш млинка. Більшу, ніж запопадливі кавалери, користь з цього майже завжди мають господарі кафе, які багато днів дожидали нагоди, аби один мрець і один оптиміст розв’язали для них найтугіший і найважчий вузол їхнього промислу.

Інші чоловіки, розбившись на групи, розмовляють про справи, сперечаються, остаточно оформлюють і підписують угоди, окропляють контракти або ж згладжують суперечності періодичними походами до велетенського чану з горілкою. Так само є місце для тих, хто сидить без діла, нічого не купує і не продає; вони сідають групками довкола гасової лампи і грають в доміно чи «дев’ятку» іспанською колодою.


Сухарина Перес

Оплакувати мерця — заняття, яке на атлантичному узбережжі відзначається напрочуд цікавими і чудернацькими нюансами — для уродженців Ла-Сьєрпе є тим, що належить робити не родині померлого, а жінці, яка через покликання і досвід стає професійною жалібницею. Суперництво між тими, хто займається цим ремеслом, набуває надзвичайно тривожних рис і має значно похмуріші наслідки, ніж веселе змагання кавомолів.

Генієм жалібниць серед плакальниць Ла-Сьєрпе була Сухарина Перес, авторитарна і сухоребра жінка, яку, як кажуть, у віці 185 років дідько перетворив на змію. Як і Маркізу, Сухарину Перес проковтнула легенда. Більше ніхто не мав такого голосу, як в неї, більше не народилася серед заплутаних боліт Ла-Сьєрпе жінка, що володіла би такою ж, як у неї, потрясаючою і сатанинською здатністю резюмувати всю історію померлої людини у жалібному стогоні. Сухарина Перес завжди була поза конкуренцією. Коли про неї заходить мова, нинішні жалібниці виправдовують її у спосіб, який одночасно є способом оправдатися самим: «Річ у тім, що Сухарина Перес мала угоду з дідьком».


Театр жалібниць

Плакальниці приступають до діла не для того, щоб тужити за померлим, а щоб ушанувати іменитих гостей. Коли зборище помічає появу когось, хто за своїм економічним становищем вважається в окрузі громадянином виняткових чеснот, сповіщають чергову плакальницю. Те, що відбувається потім, є цілком театральним епізодом: комерційні пропозиції перериваються, юні діви припиняють скручувати тютюн, а претенденти на них — молоти каву; чоловіки, що грають в «дев’ятку», і жінки, що стоять при вогнищах і лавках, обертаються, в мовчанні і сподіванні, до центру двору, де плакальниця, зі зведеними догори руками і драматично перекошеним лицем, збирається голосити. Відтак у довгому і нудному плачі новоприбулий чує історію; з її добрими й поганими митями, з її чеснотами і вадами, з її радощами і печалями; історію померлого, який розкладається в кутку, оточений свинями й курми, горілиць на дошках.

Те, що надвечір було веселим і барвистим базаром, на світанні починає перемінюватись у трагедію. Чан наповнювали не раз, і не раз випивали його мутну сивуху. Тоді утворюються узи бесід, гри і любові. Тугі, нерозривні узи, які назавжди розірвали би стосунки того зачмеленого кагалу, якби в ту мить не спливла зі своєю страхітливою силою досадна важливість померлого. Перед світанком хтось згадує, що в домі є мрець. І наче новина ця розноситься уперше, бо відтак припиняються усі дійства і гурт п’яних чоловіків і зморених жінок розганяє свиней, курей, пересуває дошки з небіжчиком у центр кімнати, аби Панфіло відчитав молитви.

Панфіло — кремезний велет, що трохи збабився, зараз йому десь під п’ятдесят, і тридцять з них він бував на всіх чуваннях Ла-Сьєрпе і відчитував заупокійну за всіма померлими. Перевагою Панфіло, яка зробила його кращим за всіх інших молільників округи, є те, що заупокійна, яку він проказує, її таїнства і молитви, придумані ним самим в результаті оригінального і хитромудрого використання католицької літератури і забобонів Ла-Сьєрпе. Уся заупокійна, охрещена Панфіло, називається «Молитва до Господа нашого Вседержителя». Панфіло, місце проживання якого невідоме і який живе у домі останнього померлого, доки не дістане звістку про нового, стає перед мерцем і піднятою правою рукою веде лік таїнствам. Є мить великих діалогів між молільником і зборищем, яке хором відповідає: «Забери його туди» щоразу, коли Панфіло вимовляє ім’я святого, що майже завжди є його вигадкою. На завершення «Молитви до Господа нашого Вседержителя» молільник дивиться догори, проказуючи: «Ангеле-хранителе, забери його туди». І показує вказівним пальцем на стелю.

Панфіло заледве п’ятдесят років, він дебелий і здоровий, як сейба, але — як свого часу це сталося з Маркізою і Сухариною Перес — уже з легендою довкола шиї.


28 березня 1954 року,

Недільна сторінка, «Ель Еспектадор», Богота

Чоловік приходить у дощ

Часом вона переживала той самий переляк, коли сідала слухати дощ. Чула, як скрипить залізна хвіртка; чула кроки чоловіка на цегляній доріжці і шаркання черевиків по підлозі перед порогом. Багато ночей чекала, що чоловік постукає в двері. Та згодом, коли навчилася розгадувати незліченні шелести дощу, подумала, що уявний гість ніколи не переступить поріг, і призвичаїлась не чекати його. То було остаточне рішення, прийняте в ту буряну вересневу ніч, п’ять років тому, коли вона пустилась в міркування про життя і сказала собі: «З такими темпами я врешті-решт зістарюсь». Відтоді шелести дощу перемінилися, і на зміну крокам чоловіка на цегляній доріжці прийшли інші шурхоти.

Звісно, що попри її рішення більше не чекати, залізна хвіртка подекуди знову скрипіла і чоловік, як і раніше, шаркав черевиками перед порогом. Але в той час вона слухала нові викриття дощу. Вона знову чула тоді Ноеля, який, коли йому було п’ятнадцять, навчав закону Божого свого папугу; чула далеку і сумну пісню грамофона, який продали скупникові мотлоху, коли помер останній чоловік в родині. Вона навчилася витягувати з дощу звуки, загублені в минулому дому, найчистіші і найщиріші тони. Тож дуже вражаючою і дивовижною переміною стала та грозова ніч, коли чоловік, який стільки разів відчиняв залізну хвіртку, пройшов цегляною доріжкою, покахикав на порозі і двічі постукав у двері.

1 ... 9 10 11 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"