Читати книгу - "Марта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Скільки разів Київ за останні кілька років змінював своє обличчя! Найбільше врізався у пам'ять Марти карнавальний 1918 рік. Місто тоді, попри військовий час, було якесь навдивовижу багатолюдне, спокійне й безтурботне.
На вулицях велелюдно: крокують німці у залізних касках і чистій уніформі, намагаються увірвати все від життя галасливі москвичі і петроградці. Марта інколи втікає від строгої тітоньки, щоб подивитися на нові обличчя й убрання на алеях Купецького саду або ж на Хрещатику.
А головне — є робота і білий хліб! І все, що треба, можна дістати на «чорній біржі», що простягнулася від Інститутської вулиці аж до цирку на Миколаївській.
Десь у духмяну пору цвітіння липи вона колінкувала перед панею років тридцяти. Та хотіла перешити вбрання, щоб мати гідний вигляд, адже весь вищий світ Петрограда заполонив Київ.
Марта вражена, зачарована. Скромною розкішшю перлів, м'якістю хутра, холодом шовку.
Вікна відчинені. Двері у сусідню кімнату також. Легкий протяг. Пані Варвара спілкується зі своїм двоюрідним братом, який у розстебнутому мундирі напів-лежить на дивані і бренькає на гітарі.
— Милый, а у меня очаровательная швея, — говорить молода жінка, немовби Марти у кімнаті немає. — Кстати, в твоём вкусе.
— Тимофей разочаровался в женщинах, — лунає голос одного з друзів офіцера. Його не видно Марті. Вона ж мовчить, утупивши погляд у поділ плаття, яке підшиває просто на жінці. Пальці рухаються вправно, ніби не її. Дівчинка дослухається до розмови й відчуває, як починають палати її вуха і щоки. На щастя, смаглява шкіра це приховує.
— Тимофей, ну, иди же сюда! — Голос пані набуває капризних ноток. Вона немов знайшла бездомне кошеня і мусить похвалитися знахідкою.
Ще зовсім молодий хлопець, заледве двадцять, неохоче підводиться, відкладає гітару вбік і заходить до кімнати.
— Да ты и вправду хорошенькая, — каже він. Руки в кишенях, ноги широко розставлені. З-під русявого чуба видно насмішкуваті очі, від яких Марті хочеться сховатися.
Тимофій ще кілька безмежно довгих для Марти хвилин прискіпливо її вивчає. Потім бере сигару й виходить на терасу курити.
За якийсь час Марта закінчила роботу. Проходячи в коридорі повз їдальню, вона на мить ковзнула голодним погядом по розкішному, як на військовий час, столу. Відвела погляд і зустрілася очима з Тимофієм, який з'явився ніби нізвідки.
— Голодная? — запитав.
Марта не відповіла, а лише заперечно похитала головою, заховавши погляд на кінчику своїх старих черевиків. Їй було соромно.
Мишкою вислизнула від Тимофія, пірнувши під його рукою, обіпертою на стіну.
Коли тобі п'ятнадцять, важко зрозуміти, хто ти. Люди навколо тільки ускладнюють процес самовизначення. От узяти, наприклад, цього дивного офіцера, — міркувала собі Марта, йдучи додому. — З одного боку, його погляд говорив «я дорослий, ти — кумедне дитя», з іншого — хлопець розглядав її так, що у неї аж ноги тремтіли. Чи це були тільки її власні відчуття?
Згадалася недавня розмова з Маргаритою. Це була її подруга ще з першого року перебування у Києві. А також головна постачальниця книжок та ідей, які могли б бути не до вподоби Трохимові Павловичу. Джерело, так би мовити, альтернативної освіти.
Це була висока, спортивної статури, блондинка, у якій дивовижним чином поєднувалося і щось жіноче, і несумісне з ним — грубе, завойовницьке.
Саме з Маргаритою Марта дізналася про «Леду» Ка-менського. Читали разом, лежачи на животі на ліжку, під хихотіння білявки. Врешті подруга млосно потягнулася, перевернулася горілиць і сказала, дивлячись замріяно кудись повз стелю:
— Уяви собі: салон, журфікс, залицяльники і ти на софці, гола-голісінька, у золотих туфлях!
— Важко уявляти і не хочеться! Сюжет тут примітивний, але написано цікаво. І є кілька свіжих думок. Послухай, наприклад: «Ибо смерть есть такое состояние, когда человек взял и решительно всё перезабыл»...
— Ах, ти завжди виловлюєш щось таке моторошне! Я тобі скажу, що зовсім скоро смерті не буде зовсім! Я в цьому переконана! Для цього треба лише, щоб у всіх галузях життя перемогла наука і людський розум!
— Ну, не знаю. — з сумнівом сказала Марта. — Чому всі так прагнуть не помирати? Це ж страшенно обридливо — жити вічно!
— Яка ти сьогодні похмура і зла!
— Ніскілечки! Але ця фраза мені здається цікавою, бо вона відбиває страх смерті.
— Замовкни! Не хочу тебе чути! — білявка затулила вуха руками.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марта», після закриття браузера.