Читати книгу - "Василинка — руда вдача"

Васька являли собою цілковиті протилежності. Васька була цибата й тендітна — а Ілона приземкувата. У Васьки волосся було пишним, кучерявим і неслухняним — а в Ілони гладеньким, коротко підстриженим і охайно вкладеним, як у хлопчака. У Васьки очі мерехтіли смарагдовою зеленню — а в Ілони зблискували чорними ґудзиками. Васька полюбляла яскраві кольори — а Ілона надавала перевагу темним і спокійним, і їй анітрішки не нудно було носити шкільну форму чи прості джинси. Васька відрізнялася рішучим характером і вмінням захистити себе, та й будь-кого, — а Ілона мала боязку, тиху й сумирну вдачу, тому Пра жартома називала її Жолудьком.

Улюбленим потаємним місцем обох подружок був старий садок на задвірках школи, повний крислатих груш, яблунь, вишень та черешень, а ще кущів малини та смородини. Щодня Васька прихоплювала з дому легенький коц, торбу бутербродів, пляшку соку — і, тільки-но лунав останній дзвінок з уроків, мчала разом з Ілоною у садок. Там подружки розстеляли на траві коц, умощувалися на ньому, і Васька переповідала Ілоні історії, прочитані у книжках, чи оповідки Пра. Ілонка слухала подругу затамувавши подих — адже їй здавалося, що з нею нічого подібного ніколи не трапиться…

Зазвичай дівчата влаштовувалися в затишному куточку, зарослому горобиною, яку Василинка вважала особливим деревом. По-перше, за будь-якої пори року горобина виглядала справжньою красунею. Навесні її гілля вкривалося білим цвітом, подібним до весільних букетиків Дівчинки-Мізиночки. Наприкінці літа вона вбиралась у строї з яскраво-червоних ягід, що на тлі зеленого листя нагадували коралі — святкові дівочі намиста, які буцімто мали магічну дію. Узимку ж її вогняні грона, оточені білим снігом, чарівним чином перетворювалися на веселих снігурів.

Ну а по-друге, зі слів Пра, горобина сама по собі була скрізь чарівною та магічною. Мовляв, вона захищала наших пращурів од наврочень, зурочень і решти лих. Саме тому Васі здавалося, що занедбаний садок, а зокрема горобиновий гайочок, був найліпшим місцем для збереження всіляких таємниць.

Отже, того дня, коли Ваську ледь не силоміць видерли з обіймів чудового квіткового ранку, після уроків подружки знов-таки сховались у садку.

— Знаєш, якого вірша я вчора надибала? — запитала Василинка. — Називається «Варення для феї». Хочеш, прочитаю?

Ілона кивнула. Вона трохи заздрила Васьчиному хисту до читання віршів. Їй самій навіть двох рядочків запам’ятати не вдавалося, та й до книжок вона була не надто охоча. Зате із числами Ілона вправлялася легко, тому понад усе полюбляла математичні вправи.

— От послухай… — оголосила Василинка й почала:

Фея квітів назбирала І варення зготувала — Із жасмину та нарцисів, М’яти, шавлії, ірисів. Мріє фея, як узимку Гостей скличе до будинку І відкриє джем із м’яти, Щоб мороз не вліз до хати. Тут черешнева трембіта Вшкварить теплу пісню літа, І в духмяному серпанку Всі стрибатимуть до ранку!

— Скажи, класні вірші? — захоплено вигукнула Василинка.

— Ох, як же ти їх запам’ятовуєш? — скрушно зітхнула Ілона. Якби її змусили вчити цього вірша, вона товкла б його цілий тиждень!

— А тепер, подружко, я розповім тобі головне. Тільки присягнися, що нікому нічого не вибовкаєш! — Від збудження Васьчині брови вигнулися, як два луки.

— Присягаюся, — прошепотіла Ілона.

І тоді Василинка виклала їй усю історію Катерини Лісницької, нічого не приховуючи і не прикрашаючи. Вона розповіла про те, як найсправжнісінький принц із далекої східної країни щиро покохав просту українську дівчину. І як заради неї він пожертвував усім, що мав: прихильністю родини, любов’ю друзів, повагою свого народу. І як одружився з нею, подарувавши їй титул принцеси Сіаму. І як у королівського подружжя народився син, а згодом і донька — Василинина тричі прабабуся…

Утім, щодалі тривала оповідь, то більше похмурніла Ілона. Урешті-решт вона не витримала і поставила питання, яке постійно муляло її:

— Чому ж тоді твоє прізвище Чумак, а не Лісницька?

Спантеличена таким наглим запитанням, Василинка на мить замовкла, але невдовзі здобулася на відповідь:

— Пра казала, що за сімейною традицією я сама зможу обрати собі прізвище, тільки-но мені виповниться шістнадцять. Так у нашій родині робили всі дівчата. Тобто мені буде дозволено або взяти мамине прізвище Лісницька, або залишити татове Чумак.

— Отже, отримавши паспорт, ти станеш Василиною Лісницькою?

— Ну, так…

— Тож наразі ти ще не… принцеса?

— Трохи-трохи принцеса, — замріяно примружилася Василинка. — Моя кров на п’яту частину королівська.

— Ну гаразд… — Ілона несподівано рвучко зіпнулася на ноги. — Уже пізно, а нам іще до контрольної готуватися.

—