Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

Зеник готував вечерю, а Ґеник, стоячи біля вікна, тримав у руках дві тарілки та дві виделки і підглядав, як китайці вкладаються спати. Китайці повечеряли: двоє старих, молода пара та їхні діти. Стара китаянка мила посуд, а молода протирала стіл. Старий із молодим курили у відчинене вікно, ззовні якого з одного боку почепили попільницю, а з іншого - якусь бляшанку для годівлі птахів.

- Ну що, женіх? - присідаючи до столу, ляпнув Зеник.

- Буду шукати гроші.

- Правильно, а шо, нелегалом помирати, бля?

- Дві з половиною штуки маю, решту - позичу.

Ґоську, яка повертала на Діленсі до Вільямсбурзького мосту, наздогнав телефонний дзвінок. Вона пригальмувала і правою рукою намацала телефон у внутрішній кишені куртки. Її седан отримав навздогін пронизливі сигнали призупиненого руху автівок, що виміталися з Мангеттену до Брукліну. Ґоська відповіла: «Слухаю» - і натиснула на газ.

У Ґоськи було все, але не було минулого. Починаючи з Франції, куди вона виїхала навчатися. Батько з мачухою лише перехрестилися, коли Ґоська дала їм спокій, а шестирічний зведений брат забув її, щойно за сестрою зачинилися двері квартири провінційного польського містечка. В університеті Любліна вона знайшла француза, який допоміг їй переїхати до Парижа і на державний кошт простудіювати один семестр у Десятому університеті, вивчаючи одночасно французьку мову й мистецтво. Потім гроші у французького уряду закінчились і Ґоська стала офіціанткою в барі на rue Trousseau між станціями метро Ledru-Rollin і Faidherbe - Chaligny, майже в центрі Парижа.

У Штати Ґоська приперлася з однією сумкою, що її вдалося відвоювати у Паскаля, власника бару, який часто зачинявся з нею під ранок на кухні. Коли у Ґоськи визрів план змитися у Штати, вона скористалася надзвичайним станом 1980 року і, дякуючи м’якій політиці Держдепартаменту, отримала піврічну візу. Востаннє Ґоська прийшла до бару за кілька годин до свого відльоту. Сказала Паскалю, що мусить поїхати відвідати тітку. Виявляється, у неї знайшлася французька тітка, ну, точніше, не тітка, а батькова родичка по лінії стрийка, який виїхав до Франції ще у 1920-их роках працювати на вугільних копальнях. Ґоська попросила у борг грошей, пообіцявши за тиждень повернути. Вилітаючи з Шарль де Ґоль, вона востаннє плюнула на паризький асфальт, викурила дешеву сиґарету і, сміючись до нервових кольок, уявляла, як цей бовдур із бару чекатиме повернення боргу, як шукатиме її по найманих квартирах, як видзвонюватиме її друзів. А вона, Ґоська, тоді вже буде кіптявити своїми сиґаретами нью-йоркське небо.

Дзвонила Мар’я. Стара манда, як її називала Ґоська, що тримала свою аґенцію для сумнівних справ, а точніше, шукала різні способи заробити на прибульцях, яких жахала Америка і перед якою вони певний час були безпорадні. Ґоська давно все це перейшла. Коли помер її чоловік, старий американець, за яким вона відсудила якісь акції компанії 8Ье11, а також півбудинку в Нью-Джерсі. Решту спадку отримала його дочка і кілька організацій, до яких той старий ідіот належав. Половина нью-джерсійського будинку не приносила Ґосьці ніяких прибутків, тим паче, що друга частина належала дочці її старичка, яка вважала Ґоську підлою сучкою, що скористалася становищем її батька - теж сучого сина, який дав себе намовити на шлюб і переписати заповіт у адвокатській конторі за місяць до смерті. Тому Ґоська мешкала у Мангеттені, в однокімнатній квартирі на Бродвеї, на купівлю якої пішли всі прибутки від акцій, а будинок у північному Нью-Джерсі ще не продавався. Гроші їй були потрібні як повітря. Отже, Мар’я подзвонила вчасно.

- Українець? - молотила у слухавку Ґоська. - Курва, який українець, Мар’я? Що ти там вигадуєш? Завтра задзвонить? І що? Скільки мені? Скількиии? Мар’я, хіба я ідіотка, курва? Старий? Молодий? А що, там в Україні так зле? Але, Мар’я, не хочу більше нічого чути. Завтра задзвони. Ну, честь.

Марґарет Вествуд, колись Малґожата Шимковська, з’їхавши з гайвею, пустилася порожніми вулицями у напрямку Ґрину.

На першій заправці Ґоська вирішила заправити авто.

Сикх у чорній болоньєвій куртці запитав:

- Скільки?

- Повний, - відповіла Ґоська.

У суботу Ґеник їхав своїм Crown Victoria повз Сансет-парк до Другої авеню. У промисловій зоні над Іст Рівер тулилося сотні різноманітних складів і автомобільних майстерень. Він домовився про зустріч з одним механіком, який ремонтував його старе авто. З тим майстром, Гришею, який приїхав за паролем із Білорусі, Ґеник познайомився у перші свої нью-йоркські дні, коли на китайському рибному складі працював вантажником морепродуктів. З величезних холодильників виносили заморожену рибу, вантажили у невеликі рефрижератори і розвозили по бруклінських та мангеттенських рибних крамницях. Тоді Гриша казав Ґеникові, що мріє про власну автомобільну майстерню в Америці. Гриша був одружений, мав офіційні папери і невдовзі покинув рибний склад, бо начебто знайшов нову роботу. Купивши старий пікап, їздив за викликами ремонтувати шкільні автобуси, якими ортодоксальні євреї привозили своїх дітей до єшив. Ґеник зустрів Гришу півтора року тому на стоянці біля супермаркету в Нью-Джерсі. Розбалакалися. За час, що вони не бачилися, Гриша став співвласником майстерні, а Ґеник купив безліч разів перепродуваний седан Crown Victoria. Гриша, професійним оком оглянувши Ґеникове авто, запропонував свої послуги, якщо будуть потрібні, тобто, сказав тоді Гриша, для тебе - знижка. Вони обмінялися телефонами. Ґеник і справді кілька разів заїжджав до Гришиної майстерні.