Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83" автора Володимир Іванченко. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 69
Перейти на сторінку:
зупинився на маленькому Томмі. Коли юнга вийшов з клітки, його оточили жінки. Пританцьовуючи, вони заходилися обсипати його пелюстками квітів. Так у маркізанців починався обряд усиновлення.

— Ахлу! Ахлу! — вигукував жіночий гурт. — Ахлу, ахлу, раррар тата тане! Веселися, веселися ясноокий молодий мужчина! Ахлу, ахлу, тайо-па-ра-ри! Веселися, веселися, друже прекрасний.

Нічого не розуміючи, але пам’ятаючи пораду капітана, нещасний юнга примушував себе всміхатися крізь сльози. Потім раптом розлючено заспівав:

Гримить довкіл за валом вал,

Й вітрило щоглі не рідня.

Та що нам вітер, що нам вал?

Диявол — брат нам, меч — суддя…

Уся площа завмерла з великого подиву. Забувши про червонобородого полоненого, вождь по-пташиному витягнув шию і завмер, не сміючи ворухнутись.

Отоді у Девіса і з’явилася, як йому здалося, рятівна думка: переконати вождя, що вони з юнгою рідні брати.

Він знав: за звичаєм, який існував на архіпелазі Паумоту й Маркізьких островах, людина, котра вирішила когось усиновити, одночасно оголошувала своїми дітьми і всіх її братів та сестер. Правда, поки обряд усиновлення не почався або ж його ще не встигли довести до кінця, від наміру стати прийомним батьком можна було відмовитись. Проте зараз це означало б, що вождь мусить зібрати і привселюдно з’їсти всі ті пелюстки квітів, якими жінки обсипали юнгу. Інакше його відмову вважали б недійсною. Нехтувати цей звичай вождь не міг, бо тоді він втратив би свій авторитет головного хранителя всіх традицій племені.

— Е мауру а вау, таахі каттам! Я щасливий, великий батьку! — не давши отямитися Тукопані, сказав Девіс, як тільки юнга замовк.

Це була ритуальна фраза, що її мала говорити молода людина, котра із вдячністю приймала опіку прийомного батька. Девіс промовив її голосно, з повагою і, як вимагав звичай, схилив голову на груди.

Вождь, мабуть, спочатку подумав, що червонобородий переклав йому зміст пісні усиновленого юнги, але скоро збагнув, у чому річ, і люто витріщив очі.

— Паурки! Тутаї оурі! Свиня! Нікчемна тварюко! Іта маїтаї нуї! Підлий брехун! Кутуї франі кархоурі! Боягузливий білий француз! — Він так кричав, що здавалось, от-от задихнеться.

Несподівано оголосивши себе братом маленького Тома, Девіс, звичайно, не думав, що його хитрість викличе у Тукопани такий скажений гнів. Сталося так, що Девіс, сам того не бажаючи, перед усім племенем виставив великого й мудрого вождя людиною, яка варта, за уявленням полінезійців, зневаги…

Річ у тім, що на Фату-Хіві та багатьох інших островах Океанії, де існував канібалізм, родинним зв’язкам надавали дуже великого значення. Щоб хтось із родичів члена касти безстрашних не попав часом до нього на стіл, треба знати не тільки всіх членів свого роду, але й тих, хто так чи інакше з ним породичався. Якщо виявлялося, що хтось не знав навіть свого десятиюрідного брата, в очах одноплемінників він втрачав усяку повагу.

Ось чому перш ніж когось усиновити, майбутній прийомний батько повинен добре вивчити весь родовід годованця. Звісно, в даному разі Тукопана зробити цього не міг, та й сумнівно, що на його місці хтось про це подумав би. Але, почувши ритуальну фразу Девіса, всі навколо завмерли — маркізанців вразила саме кричуща необізнаність вождя. Ніби вони не розуміли цього з самого початку. Адже ясно, що про родичів юнги вождь нічого не знав і знати не міг, але… Зганьбив себе, осоромився великий Тукопана. А “подарунок” вождеві воїнів франі? Не пошле ж йому Тукопана тіло свого сина. А все ж уже вирішено. Як може Тукопана тепер скасувати своє власне рішення? Де це чувано, щоб великий вождь сказав слово і не дотримав його! Крім того, якщо цей червонобородий став сином Тукопани, тоді взагалі нікого з полонених чіпати не можна. Вони ж воїни сина Тукопани… А яка була сутичка і яка перемога! Не втік жоден кархоурі, всі попали в клітку.

Так, у складне становище поставив червонобородий Тукопану. Але хто з вождів визнає свою помилку? Що ж тоді буде з його авторитетом?

Проте спростувати заяву полоненого Тукопані було нічим, і він, побачивши, що червонобородий збирається щось пояснювати, кричав, не тямлячись від люті:

— Замовкни, нікчемна тварюко! Нічого не кажи, ми тебе не слухаємо! Ніхто тебе не слухає! Ти брехун, ти мерзенна свиня!

Увесь внутрішньо зіщулившись, Девіс благав бога допомогти йому не послабити волю. Він розумів, що не можна мовчати, бо інакше кінець, і усвідомлював, що зараз усе залежатиме тільки від його самовладання, від того, наскільки переконливо він продовжуватиме цю смертельну гру.

— Пробач, великий батьку, — мовив він сумно, — твій негідний син розгнівав тебе, покарай його. — Девіс добре знав, що полінезійці своїх дітей ніколи не карають.

Тукопана схопився, хотів кинути в обличчя полоненому ще якесь звинувачення, але відразу ж знову сів, вигукнувши з радісним осяянням:

— Х-хе, ти коричневий! Шкіра в тебе коричнева! Ти сам казав, га, казав? Що? Х-хе, коричневий!

— Це правда, великий батьку. — Девіс відчував, як його лоб зросило потом. — Мій молодший брат біліший за мене, його навіть сонце не робить коричневим. А це тому, що до тебе у нас були різні батьки. Мій перший батько був коричневим, а перший батько брата — білий. Але мати в нас одна, і ти, великий батьку, бачиш це по наших очах. Подивися, хіба в нас в обох не очі братів?

Все ще оточений жінками, які тепер принишкли, юнга напружено стежив за розмовою. Як і всі полонені, він нічого не розумів, але голос, здавалося, спокійного капітана вселяв надію. Хлопець вимушено всміхався. Решта піратів сиділи в клітках похмуро зосереджені, мовчки чекали, чим усе це скінчиться. Коли старий маркізанець скаженів, вони мимоволі зіщулювались, але мужність юнги і капітана змушувала джентльменів удачі тримати себе в руках. Якщо цей татуйований диявол кричить, то ще не все втрачено. Кричить, аби щось довести, значить, торгується. Капітан зуміє якось заговорити йому зуби. Девіс— та не зумів би?!

Дивлячись то на хлопчика, то на червонобородого капітана, Тукопана дедалі помітніше хвилювався. Безперечно, він був збентежений. Справді, очі в обох зовсім однакові, яскраво-голубі і ніби в променистих росинках… “Х-хе, дурниця! Он у того полоненого очі теж голубі… Ні, наче не дуже, трохи сіруваті…”

Мабуть, велелюбний Тукопана охоче взяв би в сини й Девіса, але… Припустімо, на його необачність одноплемінники подивилися б крізь пальці. Ну, поквапився трохи Тукопана, не розпитав усього вчасно. Невелика біда, адже ритуал усиновлення ще не закінчено, тож не пізно виправити помилку. Але хіба безстрашні погодяться позбавляти себе такої здобичі? Та вони роздеруть Тукопану, якщо через нього доведеться відпустити на волю всіх полонених… А

1 ... 9 10 11 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"