Читати книгу - "Бомбардир"

– Не знаю, як вам і дякувати!

Завалюватися в дім до незнайомих людей о сьомій вечора – дещо запізно. Але мені не терпілося хоч трохи компенсувати всі сьогоднішні невдачі й виконати принаймні щось із запланованого.

Я розрахувався за вечерю. У невеликому супермаркеті поблизу купив непоганий на вигляд торт, дорогою наткнувся на квітковий кіоск, де попросив упакувати кілька троянд, і підтюпцем рушив за названою адресою. На багато я не сподівався. Відрекомендуватися, встановити контакт, вручити презенти й домовитися про зустріч на завтра в будь-який зручний для них час.

Я вже непогано орієнтувався в місті, тому пошуки будинку не зайняли багато часу. Квартира футбольної зірки виявилася на першому поверсі старої двоповерхівки. Я вже готовий був з ходу натиснути кнопку дзвінка, але раптом зупинився. Моя рішучість кудись випарувалась – вочевидь, прогулянка швидким кроком трохи охолодила мою розпашілу голову. Повагавшись, я таки подзвонив.

У відповідь – ані звуку. Ні кроків, ні голосів. Тиша.

Я ще раз подзвонив, довше затримавши палець на кнопці. Нічого не змінилося. Може, поговорити із сусідами? Я розвернувся й постукав у двері навпроти, з яких жмуттям звисала драна ледеринова оббивка. Чого-чого, а життя за нею було скільки завгодно. Не найвищої, прямо скажемо, якості.

Я терпляче чекав, доки мене почують крізь гомін нетверезих голосів і дзенькіт посуду. Нарешті за дверима хтось завовтузився.

– Кого несе?! – хрипло гаркнув чоловічий голос.

– Перепрошую, я тут дзвоню вашим сусідам…

– А я до чого?!

– Скажіть, Гайдуки там проживають?

Голос за дверима впав у задуму. Потім прохрипів:

– Ну, загалом, так.

– А ви не знаєте, де вони?

– Вони? Там же тіки Ірина.

– І все?

– А кого тобі ще?

– Може, відчините, поговоримо нормально? – запропонував я.– Багато часу не заберу.

– Нє, не буде діла.

– Добре.– Увесь цей час чоловік уперто роздивлявся мене у вічко.– Тобто там мешкає тільки Ірина Гайдук? А інші?

– Пацан, син її, начебто в Києві…

– А чоловік? Він у місті?

Сусід знову витримав паузу:

– Ну, в місті.

– Не знаєте, де його знайти?

– Хм… На кладовищі.

– Ясно… А коли Ірина буває вдома?

– Слухай, дядьку, я й сам не помню, коли її послєдній раз бачив,– у голосі почулося роздратування.

– Тобто давно?

– Давно.

– Приблизно скільки?

– Годів три.

– Зрозуміло. Вибачте, що потурбував. Бувайте здорові!

– Угу, і тобі того ж…

Отак от. Що мені лишалося? Тільки дістатися до винайнятої квартири й завалитися спати.

Директорка казала правильно – Надія Миколаївна, класна керівниця Сергія Гайдука, охоче відгукнулася на моє прохання про зустріч і покликала до себе в гості.

Чесно зізнаюся – я так і не з’ясував, як у Марганці рухаються місцеві маршрутки й автобуси. Усі адреси, які мені доводилося відвідувати, були на відстані короткої пішої прогулянки. Колишня вчителька мешкала за кілометр від мого тимчасового лігва, і ранковий моціон збадьорив мене не гірше за горнятко міцної кави.

Торт і троянди стали в пригоді – я прихопив їх із собою, і Надія Миколаївна була з цього втішена. Невисока, рухлива, з копицею легкого білосніжного волосся, легенька – ось-ось вітром звіє. З по-дитячому ясним поглядом і характерною хрипкуватістю в голосі, який рік у рік доводилося напружувати в класі. Мешкала вона сама у двокімнатній квартирі, що скидалася на музей давно забутих речей. Килими на стінах, чеська стінка із сервізом за склом і набором безужиткових порцелянових чарок-рибок, диван і два крісла під накривалами з торочками, між ними журнальний столик. Секретер та книжкові полиці: класика, словники, енциклопедії і, як не дивно, фантастика й детективи в яскравих обкладинках. Кінець двадцятого століття позначали телевізор «Panasonіc» і касетний відеомагнітофон тієї ж фірми, а двадцять перше… нічого. Пахло старістю – пилом і корвалолом.

– Я так рада, що ви будете писати про Сергія,– тепло всміхнулася Надія Миколаївна, коли ми сіли, а на журнальному столику виник солідних розмірів розписний чайник та піали з варенням трьох сортів.– І хоч у футболі я нічого не розумію, але Сергійковим успіхам завжди раділа.

– Цікаво, в дитинстві він збирався стати футболістом?

– Сергій був хлопчик дуже стриманий. Думаю, такими речами він ні з ким не ділився. Принаймні я нічого подібного не чула.

– Коли ви бачили його востаннє?

– Років десять тому,– відповіла вона й одразу виправилася: – Ні, чекайте! Адже він пішов із нашої школи після сьомого класу, а тепер йому двадцять п’ять. Отже – дванадцять років.

– Він жодного разу після цього не приїжджав до Марганця?

– Не знаю. Може. Але ви ж запитали, коли я бачила його востаннє.

– А по телевізору?

– Ще б пак! – вигукнула вона.– На одній із зустрічей випускників мені розповіли, що він грає за національну збірну. Я й не очікувала. Потім хтось порадив, на якому каналі його можна побачити. Я, звичайно ж, одразу… Ні, зовні він сильно змінився, подорослішав, змужнів, але я одразу впізнала: його постава, навіть хода та сама…– Надія Миколаївна притисла сухі долоні до грудей.– Я, як побачила його обличчя великим планом, просто завмерла й усю гру стежила за ним, дихати боялась. А коли він забив другий гол, а потім, не зупиняючись, побіг у бік трибуни, весь іще страшно напружений, кулаки стиснуті…

– Авжеж,– перевівши дух, вела далі вона,– Сергійко радів, але не так, як інші. Він і в дитинстві все переживав у собі. Ніколи не дозволяв собі зовнішніх проявів почуттів. І сміявся нечасто. Був худенький, але жилавий, дуже сильний… Очі сині, яскраві… Йому, бувало, зробиш зауваження, а він подивиться у відповідь так, що відразу зрозуміло – дарма, однаково вчинить по-своєму. Упертий, не схожий на однолітків. І з дуже загостреним почуттям справедливості…

– Що ви маєте на увазі? – спитав я.

– Стався якось прикрий випадок,– моя співрозмовниця всміхнулася, пригадуючи.– Знаєте ці сварки між хлопцями й дівчатами, коли їм років по дванадцять-тринадцять? Причина може бути дріб’язковою, але все в класі догори дном, до навчання нікому діла немає, бойкоти, звинувачення, інтриги – словом, війна. Ну, мої так загралися, що вийшли за будь-які рамки. Сашко Іванцов потяг із сумочки вчительки історії гаманець – там і грошей було трохи – та й підкинув його в ранець Насті Стеценко. Підло, звісно, що тут скажеш… Учителька помітила пропажу. Запитала: хто скоїв? Усі мовчать. Вона в сльози, викликали мене. Я, коли довідалась, у чому річ, думала, згорю