Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Всі ці небуденні чесноти герої і спричинилися до того, що світ ніби поділився надвоє у своєму ставленні до неї. І одні, в нападі ностальгії за третім рейхом, вимагали «відправити її в газову камеру», а інші створили щось на зразок комітету на захист Лені від усіляких знегод, що впали на неї. До складу комітету ввійшов і «авт.»

Радянський дослідник М. Рудницький вважає, що беллівська манера ліпити характери призводить «до чіткості, іноді надто різкої, з якою вони поділяються на „добрих“ і „поганих“». Німецький критик Г. Шваб-Феліш, навпаки, певен, що «Беллеві невідомий живопис тільки чорними і білими фарбами. Його оберігає від цього здатність до співчуття...» А сам Белль писав: «Мені, власне, завжди кортіло спробувати... обійтися без позитивного й негативного героя...» Хто ж має рацію? Як на мене — всі й ніхто.

Справді, Беллеві персонажі явно поділяються на два види, але, гадаю, не за ознакою позитивності чи негативності. Визначальним є інше: пристосуванець герой чи не пристосуванець, здатний він поглянути на себе збоку чи не здатний. Цілковиті конформісти у Белля цілком чорні. Решта (залежно від міри їхнього нонконформізму) строкаті по-різному. До них Белль бував безмежно терпимий, а цілковитих конформістів не терпів зовсім. Вони для нього — просто нелюди. Хоч, звичайно, і не в загальновживаному значенні.

Нацистського недолюдка Белль вивів на сцену, здається тільки один раз. Це — комендант єврейського гетто оберштурмфюрер Фільскайт із роману «Де ти був, Адаме?» Дивно, але факт: як письменник Белль не дуже цікавився фашизмом. Скоріше вже запоганеними фашизмом душами. Через те й не описував, скажімо, фабрику смерті Майданек, а тільки ескізно змалював образ гітлерівського солдата, що виламував зі щелеп трупів золоті коронки (оповідання «В темряві», 1949).

В літературознавстві, правда, існує думка, що Белль створив цілий антифашистський роман — «Більярд о пів на десяту». А проте, ні прізвища «Гітлер», ні слова «нацизм» там ніхто жодного разу не вимовляє. Йдеться лише про «буйволів» та «ягнят». Навіщо ж уся ця метафорика, коли зрозуміло, що дія книжки припадає на останні п'ятдесят років німецької історії? Белль відповів на це запитання так: «Поділ (на „буйволів“ і „ягнят“ — Д. З.) у „Більярді о пів на десяту“ грунтується переважно на моєму уявленні про Гінденбурга та всіх тих німецько-національних злочинців, яких я вважав справжніми винуватцями... це й були для мене „буйволи“, їх я й назвав у романі „буйволами“, тому що вони, як череда буйволів, усе топтали». Ні, письменник не виводив нацизм з-під обстрілу, він просто ставив цей моторошний протуберанець насилля у певний причинний ряд. Гітлер з'явився і, залишивши після себе купи трупів та гори руїн, згинув. А «німецько-національні злочинці», що викликали цього духа, як були при Вільгельмі чи Гінденбурзі, так і залишилися при Аденауері. Недарма в «Більярді о пів на десяту» Німеччина 1957 року («вантажні машини, ремісничі учні, черниці...»), як викапана, схожа на Німеччину 1907 року («підводи, ремісничі учні, черниці...»).

Через те Беллева увага прикута до нелюдів інших — сказати б, актуальніших, таких, яких важче винищити. До них належить, наприклад, учений йолоп Бур-Малотке з оповідання «Мовчання доктора Мурке» (1955). Він веде на раді довжелезні передачі етичного спрямування, слухаючи які, навіть загартовані на подібній балаканині редактори не можуть стримати позіхання. А одного з них Бур-Малотке страшенно дратує: «Мурке був надто молодий і мав себе за надто інтелігентного, щоб любити слово „ненависть“. Але тепер, дивлячись крізь скло на Бур-Малотке... він раптом зрозумів, що таке ненависть...» Мурке ненависна самозакоханість Бур-Малотке, його впевненість у власній геніальності, його непохитна віра, що правда завжди на його боці. В третьому рейху він, очевидно, прислуговував нацистській Мамоні, «в чаду сорок п'ятого року» вдавав із себе лівого, а тепер повернувся в лоно вітчизняного консерватизму. Але при цьому в душі він анітрохи не мінявся, як не міняється посудина, в яку наливають інше вино, як не міняється актор, що сьогодні грає Гамлета, а завтра — Лепорелло. Адже Бур-Малотке — тільки функція обставин, позбавлена будь-якої людської суті.

У романі «Дім без господаря» діє схожий на Бур-Малотке суб'єкт, що його звуть Шурбігель. «Завжди, коли влаштовували яку-небудь інтелектуальну доповідь, її робив Шурбігель». Колись автор дисертації «Образ фюрера в сучасній ліриці» і редактор великої нацистської газети, Шурбігель, «після війни (тут як приклад часто згадувано Савла) відкрив надзвичайну принадність релігії». Манери Шурбігеля-оратора «нагадували жести послужливого перукаря...» У рівномірно мудрому потоці його промов спливали, мов осяйні дороговкази, такі слова, як «обранці», «катакомби», «відчай»,— а він тим часом наділяв уявних клієнтів своєї перукарні не знаними досі розкошами: делікатною поведінкою, гарячими, теплими та холодними компресами...

Між Бур-Малотке й Шурбігелем є, звісно, відмінності: перший скидається на страшнуватого індіанського божка, а другий — на ляльку-блазня з театру маріонеток; коли той весь час щось для себе вимагав, то цей «прощав ворогам своїм, він прощав усім усе». Відмінності, однак, стосуються манери гри, але аж ніяк не її суті, бо обидва вони — нелюди в розумінні Белля. Тобто позбавлені будь-яких властивих окремій особистості рис. І вони витвори не лагідного гумору, а злої сатири. Проте не бушівської, оскільки Бур-Малотке чи Шурбігель — це і є Глупота, Балакучість, Пихатість, Безвиразність. В їхній особі Белль викриває аж ніяк не інтелектуалів, а фразерів, що обернули слово й думку на розмінну монету, позбавили як слово, так і думку головного — самобутності.

Белль був глибоко релігійною людиною, але з Шурбігелевого навернення він насміхався. Не тільки через нещирість, а й через прагматичність цього навернення. Воно — акція конформістська, а не католицька.

В одному з ранніх оповідань героя приносять пораненого, без руки й обох ніг, до будинку, де містилась гімназія, з якої він лише кілька місяців тому пішов на фронт.