Читати книгу - "Вулик"

Чистильник Сегундо гукає:

— Сеньйоре Суаресе! Сеньйоре Суаресе!

Сеньйор Суарес, теж випадковий відвідувач, підхоплюється й поспішає до телефону. Він накульгує, але при цьому вигинає не лише стопу, а всю ногу. На ньому світлий модний костюм, на носі пенсне. Йому років п’ятдесят; він схожий на дантиста чи перукаря. Втім, якщо добре придивитися, його можна прийняти за комівояжера з продажу якихось хімікалій. Сеньйор Суарес має вигляд дуже заклопотаної людини, з тих, що одним духом випалюють: «Чорної кави! Чистильника! Хлопче, збігай по таксі!» Коли такі заклопотані люди заходять до перукарні, то голяться, стрижуться, роблять манікюр, чистять черевики та читають газету водночас. Інколи, прощаючись із приятелем, вони попереджають: «З такої й до такої години я буду в кав’ярні. Потім піду до контори, а надвечір зазирну до шуряка; телефони є в довіднику; а зараз я поспішаю, бо маю ще залагодити безліч справ». Варто подивитися на таких людей, й одразу видно: це переможці, це обрані, це люди, звиклі наказувати.

По телефону сеньйор Суарес говорить тихим, пискливим, нарочито придуркуватим голосом.

— Це ти?

— ...

— Нахаба, який же ти нахаба! Безсоромнику!

— ...

— Так... Так... Гаразд, як хочеш.

— ...

— Згода. Добре, не турбуйся, неодмінно буду.

— ...

— Бувай, голубе.

— ...

— Ха-ха! Завжди ти зі своїми штучками! Бувай, голубе; зараз я по тебе заїду.

Сеньйор Суарес повертається до свого столика. Він усміхається і тепер накульгує так, що нога в нього трохи тремтить, її наче тіпає; в його ході є щось розпутне, грайливе, легковажне. Він платить за каву, замовляє таксі й, коли таксі по нього приїжджає, йде. Сеньйор Суарес іде з гордо піднятою головою, наче римський гладіатор, сповнений самовдоволення, випромінюючи радість.

Дехто дивиться йому вслід, поки він не зникає за дверима. Понад усякий сумнів, деякі люди привертають більше уваги, ніж решта. Їх упізнають, мовби на лобі у них якась мітка.

Господиня розвертається на сто вісімдесят градусів і прямує до шинкваса. Нікельована кавниця булькає, народжуючи одну по одній філіжанки з кавою «еспресо», а старовинний касовий апарат, що аж виблискує міддю, безперервно клацає.

Кілька вбраних у заношені смокінги офіціантів зі змарнілими, сумними, пожовклими обличчями, оперши край таці на мармурову поверхню, чекають, поки буфетник виставить їм замовлені страви та напої і відлічить решту.

Буфетник вішає слухавку і починає видавати замовлення.

— Знову ви тут теревените, наче іншої роботи немає?

— Я замовив іще молока, сеньйорито.

— Авжеж, молока! Скільки привезли вранці?

— Як завжди, сеньйорито, шістдесят.

— І цього замало?

— Може не вистачити.

— Тут тобі, голубе, не пологовий будинок! І скільки ти замовив?

— Ще двадцять.

— Не забагато?

— Не думаю.

— Що значить «не думаю»? Щоб ти пропав! А якщо залишиться?

— Не залишиться, я певен!

— Авжеж, «я певен», як завжди, «я певен», бо так зручно. А раптом залишиться?

— Ні, ось побачите — не залишиться. Гляньте-но лишень, скільки людей у залі.

— Авжеж, скільки людей, скільки людей. Казати легко. А все тому, що я чесна, порції в мене великі, в іншому разі вони б сюди не потикалися! Нікчеми!

Офіціанти, опустивши очі, намагаються непомітно прошмигнути повз неї.

— Гей ви, ворушіться! Щось у вас на тацях сама тільки кава! Хіба люди не знають, що у нас є булочки, і бісквіти, і тістечка? Звісно, не знають! Вам же важко рота розтулити! Либонь, хочете, щоб я з торбами пішла, щоб каштанами на вулиці торгувала! Не діждете! Я знаю, що ви за одні. Овва! Ну, ворушіться і моліть усіх святих, щоб я не роздратувалася.

Офіціанти, мов і не було нічого, мовчки відходять із тацями од шинкваса. Ніхто й не гляне на донью Росу. Ніхто й не подумає про неї.

Якийсь відвідувач, із тих, що, як я вже казав, сидять, опершись ліктями на столик і підперши рукою чоло (в очах печаль, зневіра, вираз обличчя занепокоєний