Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

— Дивно, — сказала вона. — Якість світлин не найкраща, а вони все одно справляють надзвичайно сильне враження. Ні, тут напевне не спостерігається ні шизофренії, ані маніакально-депресивного психозу. Нема ознак деградації особистості або її роздвоєння, навпаки, можна відзначити виняткову цілісність натури. Проте невротичні явища цілком простежуються. І є велика травма. Можливо, дитяча, вони найглибші. Можна не позбутись ціле життя. Ви бачите, вся його творчість — то суцільний біль! Погляньте, Лесю, на цю Єлизавету! Зовні вона ніби спокійна, навіть урівноважена. Але яка образа в її погляді! Образа, про яку вона не має права говорити! А ці янголи! Вони пізнали муку янгольства! Хіба це амурчики, які ширяють по стінах православних церков? Це справжні angeli[3], Божі вісники, якщо йти від першооснови слова. А які вісті можуть іти від Бога?

— Нічого доброго, — погодилась я.

— Якщо Бог чинить добро, — впевнено вела далі Марія Миколаївна, — він не висилає своїх гонців. Добро просто входить у наші оселі, в наші душі. Лихі ж вісті треба повідомляти через них, — вона кивнула в бік світлин. — А син Авраама Ісаак? Як син дивиться на батька? Він же не розуміє чому раптом його приносять у жертву. Завжди був слухняним, догоджав батькові, а йому раптом мають перерізати горлянку.

— Ви б бачили ці очі в оригіналі! Це одна зі скульптур, яка збереглася найкраще.

— А батько? В його очах — велике горе? Він сповнений жалю до дитини, яку має прирізати?

— Та ні. Радше, бажання вислужитися перед Господом.

— Може, ця скульптурна група — ключ до персональної драми вашого Пінзеля. Хоча, звісно, тут можливі варіанти. Можливо, то не його особистий досвід, може, вразило щось побачене в дитинстві. Таке теж буває.

— А Христос? Тут ніби все традиційне, але...

— Так, розтиражований візуальний образ розп’яття, який майже нікого не хвилює. Він став майже сексуальним символом, як кулон.

— Жінки прикрашають ним глибокі вирізи на сукнях.

— Розп’яття вже не хвилює навіть нібито віруючих.

— А у Пінзеля наче повертаєшся до хресної муки першого століття від різдва Христова...

— І до проблеми Воскресіння! Ви знаєте, Лесю, яка то мука — воскреснути до нового життя? Значно легше лишатись померлим[4]...

Все, про що я писала раніше, є так би мовити «передсловом». А зараз розпочинається «слово». Настав день зустрічі мого гостя. Мішель Арбріє прибував із Парижа літаком AIR FRANCE. Я стояла в натовпі зустрічальників біля розсувних дверей і думала: «Навіщо йому така дорога авіакомпанія?» Ті, хто літає за свої, здебільшого послуговуються «Авіалініями України» або польською компанією LOT. Вкотре мене... ні, не вразила, але привернула увагу не так заможність, як схильність до марнотратства мого нового гостя, його готовність щедро платити за все. Серед клієнтів фірми «Таємне бажання» злидарів немає, але переважають люди, які гроші рахують. А тут із першого ж кроку розмах дорослого хлопчика, який гуляє не на свої.

Я відразу впізнала його, гарного й стрункого, (фотокартку його мені вчора видав Пепербаум разом із другим траншем гонорару, який, як я вже згадувала, суттєво перебільшував мої попередні винагороди.) Коли я перераховувала гроші в офісі на сьомому-А поверсі, у вухах звучало попередження Дарини Костюк: «Дивіться, щоб вас не використали».

А втім, що я можу? Якщо в якийсь непрямий спосіб (тоді я не могла ще уявити, в який саме) за моєю «наводкою» Мішель Арбріє примудриться відшукати ще одну триметрову скульптуру Пінзеля й зробити спробу переправити її за кордон, то нехай його зупиняє славна українська митниця. Згадалися мої нечисленні поїздки за кордон і неприємний контакт із митниками, які чомусь полювали на сувенірні іконки з Андріївського узвозу, що ніякої цінності не мали.

Літак Мішеля сідав о другій, отже, я зустріла його близько третьої. Він запрагнув одразу ж взяти перше-ліпше таксі хоч я переконувала, що, пройшовши десять кроків до виходу, ми знайдемо дешевшу машину, а, вийшовши з будівлі аеровокзалу, ще дешевшу. Але у «хлопчика», як я відтоді про себе почала його називати, з’явились вередливі нотки в голосі, і я гукнула того, на кого він тицьнув пальцем, і той миттю підхопив його валізу й поніс її до свого авта.

Мішель висловив побажання одну ніч провести в київському готелі, а тоді вже їхати до Львова. Але я твердо сказала, що міняти квитка не буду, що в нас комфортабельне купе, куди я взяла квиток заздалегідь, а назавтра такого може й не бути. І завважила, що коли з «хлопчиком» говорити суворо, він одразу погоджується з «мамою». Якщо ж намагатись йому догоджати, то він немилосердно варитиме воду.

Отже, ми спокійно приїхали на залізничний вокзал і здали його валізу до камери схову, де вже стояла моя. Я переконала хлопчика, що побіжна екскурсія по Києву йому не потрібна, бо він їде до Львова, і там будуть зовсім інші враження. А в Києві можна буде затриматися на день чи два на зворотньому шляху, адже в нього квиток із відкритою датою. Він трохи поопирався, але таки погодився з «мамою», і ми пішли до ресторану «Підземне місто», де мали залишати свої гроші забезпечені іноземці, яких доля закидала на київський «жеде».

І тільки