Читати книгу - "Містичний вальс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хороша музика, — зауважила вона, обертаючись до Яся. Малий кивнув, тримаючи в руках стос чистої білизни — він, виявляється, встиг збігати за нею і повернутися, а Світлана навіть не почула, як він виходив.
— Мама слухають тільки таку — якісну музику. Кажуть, що слухати комерційні речі — все одно, що їсти пластмасу. Вони вважають, що все, створене на замовлення чи на догоду публіці, все, у що не вкладено серце і душу — не живе.
— Твоя мама дуже розумна жінка. Зізнайся, а ти які пісні любиш?
— Народні, — без запинки відповів малий, примостивши білизну на подушки.
— Українські народні?
— Не тільки, хоча українські — більше за все. Я ще ірландські пісні люблю, співи тірольців… У мене є компакт із Відня, хочете послухати? Тоді ходімо у вітальню, там ялинка. І музичний центр.
Ялинка вражала — висотою під два метри, з ідеально пухнастими лапами, прикрашеними цукерками, шоколадками, мандаринами та іграшками. Яких тільки іграшок там не було — кулі прозорі, напівпрозорі, розписані вручну, з конями, вершниками, санками та снігом усередині, дзвіночки, зайчики, білочки, горіхи. Вінчала верхівку ялинки різдвяна зоря з вісьмома промінцями, мабуть, дуже схожа на ту, що світила волхвам, які йшли до Віфлеєму. В кімнаті густо пахло хвоєю і до Лани не відразу дійшло, що ялинка штучна.
— Мама вважають, — помітивши її здивування, моментально озвався Ясь, — що нищити дерева — гріх, якщо можна цього не робити. І я з ними згоден. Тут у нас такі деревця продають — маленькі, пухнасті, а потім вони осипаються так швидко… Мама з татом купили цю ялинку до мого першого Різдва — так вони кажуть, бо я не пам’ятаю… А пахтить ялицева олія.
— Все ясно. Став своїх тірольців.
Ярослав послухався, включив компакт і, мов вихором зметений, зник із кімнати. Лана провела його поглядом, не перестаючи дивуватися швидкості, з якою пересувається цей хлопчик. Біль у серці, який став її другим «я» з того моменту, коли вона вперше побачила Яся, знову нагадав про себе — гостро, пронизливо. Яким був би її син? Непосидючим розбишакою? Тихим, «книжним» хлопченям в окулярах? Вайлуватим ведмежатком? Одне Світлана знала точно — яким би не був її малюк, вона любила б його. Захищала б. Виховала б так, щоб був схожим на тата.
Я любила б тебе, синку. Я люблю тебе. Люблю.
— Ось, — Ярослав виник у дверях, тримаючи в руках тацю з філіжанкою, над якою піднімалась духмяна пара.
— Це гарячий шоколад. Саме те, що вам зараз потрібно. Я сам його варив.
— Та невже? — слабко всміхнулась Лана — вуста її погано слухались.
— Точно вам кажу, — простягаючи їй тацю, запевнив малий. — Ніякого порошку з пакетиків, ніяких сухих вершків та іншого лайна — тільки добірне какао, трішечки вершкового масла та ванілі. Це мене мама навчили.
— Навчила вживати слово «лайно»?
— Ви ж мене не викажете, правда? — Ясь зазирнув їй у вічі з таким благальним виразом веснянкуватого личка, що, будь вона Іудою — і то не зрадила б його. — Якщо мама дізнаються, що я так говорю, мені капут. Вони винесуть телевізора на смітник, як і обіцяли. І тоді прощавайте, фільми зі Стівеном Сігалом, і прощавай моє юне життя.
— Що, все так безнадійно? — витираючи сльози, що навернулись на очі від сміху, уточнила Світлана.
— Ще гірше. Кажу ж вам, повний каюк, — конфіденційно понизивши голос, скрушно промовило зеленооке чортеня. — Мама в нас такі — слів на вітер не кидають. А взагалі-то, у нашій сім’ї патріархат — як тато сказали, так по-маминому і буде!
Захлинаючись сміхом і какао, яке — малий не збрехав — було найкращим напоєм з усіх, які Лана будь-коли куштувала, вона погладила Ярослава по шовковистому волоссю і спитала:
— А чому саме Сігал? Хіба ти, крім бойовиків, нічого не дивишся?
— Дивлюся, — весело розколовся Ясь, із задоволенням спостерігаючи, як гостя, прикривши очі, вдихає аромат зготованого ним шоколаду. — Усякі там слиняві мультфільми, комедії, зняті дорослими дядьками, які думають, що пам’ятають, якими вони були в дитинстві, а насправді не пам’ятають ні скільки горілки вихлебтали вчора, ні, певно, скільки в них нині власних дітей, теж. Чесно кажучи, мама стверджують, що Сігал тому грає в бойовиках незворушного одинака, що зі своєю кам’яною мармизою не годен зіграти більш нічого, окрім хіба що статуї Командора, і вважають, що ці фільми псують мій смак, проте миряться, бо в мене немає інших поганих звичок.
— То ти ідеал? — піддражнила Лана.
— Практично — так. Виходьте за мене заміж.
— Прямо зараз? — безпорадно спитала Світлана, коли відкашлялась.
— Ні, — визнало хлопченя і похнюпилось. — Треба почекати. Принаймні років десять. А ви ж не будете стільки чекати? — Ярослав підвів очі і з такою надією поглянув на неї, що вона ледь не бовкнула «буду».
— Юначе, тобі скільки років?
— Вісім.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Містичний вальс», після закриття браузера.