Читати книгу - "Містичний вальс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Прекрасно. А мені двадцять п’ять. Різниця у сімнадцять років — то забагато, як на мене. Я могла б мати такого сина, як ти.
Оце так прямо в яблучко, раба Божа Світлано. Таки могла б. І де він тепер, твій син?
Господи, хоча б зараз не втручайся. Дай мені спокій. Що за звичка — лізти в розмову? Мені треба зосередитись.
Відмахнувшись таким чином від гласу Божого, Лана простягнула руки і поклала їх на худенькі плічка Яся.
— Серденько, коли ти виростеш, то неодмінно зустрінеш ту…
— О, я придумав, — малий, вочевидь, ніколи не впадав у відчай. — Ви народите доньку, а я стану великим і оженюсь на ній. Тільки щоб була на вас схожа, чуєте? — видавши на-гора це держзамовлення, Ярослав замислився над кандидатурою батька своєї майбутньої нареченої — було помітно, що він звик тримати все під контролем.
— У вас є хлопець?
Давай, раба Божа, розкажи малому про всіх твоїх «хлопців». Тільки попередь його, що це надовго. Один перелік, без характеристик, і той потягне на кілька годин.
Спасителю, ну не треба перебільшувати.
— Постійного немає.
— Тоді ми віддамо вас за вуйка Олексія.
— Прекрасно! — з ентузіазмом вигукнула Лана. — А ти не хочеш спитати, що з цього приводу думає сам вуйко Олексій?
— Та ні, не хочу, — хлопченя дивилось на неї так здивовано, ніби вона запропонувала йому поцікавитись у бекону, а чи бажає той, щоб його з’їли. — В таких речах усе залежить від жінки. Невже ви цього не знали?
— Та якось забула. З голови вискочило.
— Тільки я вас попереджаю, — із виглядом лікаря, що обговорює з пацієнтом профілактику хвороби, мовив Ясь, — це буде непросто. На вуйка Олексія багато жінок хотіло лапу накласти, та тільки всі опеклися.
— Твоя мама розповідала мені, який він популярний. Але боюся, що…
— Не бійтеся. Я вам допоможу. Удвох ми його обдуримо.
Світлана допила какао і поставила філіжанку на тацю. Дзвінко співали тірольці, в повітрі плавав аромат ялиці, а вона, сидячи на килимі, напроти восьмирічного змовника, цілком серйозно дослухалась до його неймовірних ідей. Це все Різдво. Його таки слід зустрічати вдома. Тоді, принаймні, ніхто, крім стін твоєї квартири, не помітить, що ти тихо помішана.
— Наскільки я зрозуміла, моя думка теж не має значення?
— Ваша? — гладеньке чоло Ярослава на мить зібралось зморшками — здавалось, він сумнівався, чи здатна жінка думати. — Ну чому ж, звичайно, має, — нарешті видав він. — Ви ж повинні сказати «так» біля вівтаря, хіба ні? Ну, коли священик спитає вас, чи збираєтесь ви любити і…
— Я чула, про що питає священик, — не витримала Лана, — та запевняю тебе, в найближчі п’ять років до мене особисто він не звернеться.
— Ви вважаєте? — Ясь хмикнув. — Так от що я вам скажу — ви побачите вуйка Олексу і закохаєтеся в нього по самісінькі вуха.
— Що ж, кажуть, Різдво — то час чудес. Та поки цього дива не сталося, — мовила Світлана, підводячись і позіхаючи, — я, з твого дозволу, свахо, піду трохи відпочину.
— А якщо я не дам вам дозволу? — лукаво всміхнулось хлопченя.
— Дуже прикро, та доведеться лягти спати без нього. Правда, не знаю, чи зможу я заснути. Без твого благословення до мене і сон не прийде.
— Кепкуєте? — весело промовив Ясь. — Побачимо, на чиє вийде. А ви мені дозволите нести за вами серпанок? Я взагалі-то цих сопливих церемоній не люблю, але ви будете дуже гарною нареченою — у білій сукні та довгій фаті.
— Обіцяю, — урочисто проказала Лана, поклавши руку на серце, — ти носитимеш за мною фату на усіх без винятку моїх весіллях. Аж до твоєї пенсії.
Ярослав розреготався — видно, уявив себе шістдесятирічним, що із серпанком у руках кульгає за нареченою, якій добряче за сімдесят.
— Гаразд, тоді відпочивайте, — великодушно дозволив він. — Ви повинні добре виглядати, коли прийде вуйко… усе-усе, мовчу, — обірвав він сам себе, помітивши, як страждальницьки закотила очі Лана. — Все одно — ви маєте бути свіженькою. А у вас темні кола під очима, і…
— Це тому, що я мало сплю і багато працюю.
— І багато плачете. Чому?
— Це дуже особисте.
— Але ж я ваш друг, — Ярослав узяв її за руку. — Справжній друг. Розкажіть мені, чому ви так часто плачете?
— Бо в мене, — несподівано, немов здалеку, почула Світлана свій власний голос, — міг бути син майже твого віку. На рік молодший. Кожного разу, як я на тебе дивлюся, я бачу…
Його.
Спасибі, Пане мій, за підказку. Я бачу те, що від нього лишилось. І те, яким він міг би стати, але не стане. Ніколи.
— А що з ним трапилось?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Містичний вальс», після закриття браузера.