Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

— Начебто сам не знаєш? Голови приставляти. Людвіґ знайшов у батька на горищі мідну лампу. Це ж усі знають: якщо намазати мідну лампу верблюжою кров'ю, а потім запалити, то у всіх, кого лампа освітить, зробляться верблюжі голови, і вони так ходитимуть, поки не вимиєш лампу святою водою.

— Чудово! — зізнався Ганс. — хоча я бачив багато верблюдів і ще більше мідних ламп, а ось людини з верблюжою головою жодного разу не зустрічав.

— Так я й знала, що брешуть про голови! — обурено сказала Лізхен. — А ось ти краще скажи, чому тобі птахи ягоди носять і зовсім не бояться?

— А ти мене боїшся?

— Ні, — зізналася дівчинка. — Ти хоч і чаклун, але не страшний. Ти добрий.

— Ось і вони не бояться.

— Навчи й мене так.

— Добре, — сказав Ганс. — Я поки що поживу тут, ти приходь, я буду тебе вчити.

— А мені можна? — ревниво запитав Гансик.

— І тобі.

— А Анні? Вона внучка теслі Вільгельма.

— І Анні. Всім можна.

Наступного дня їх прийшло восьмеро. Крім Лізхен і Гансика, довготелеса дівчинка Анна; акуратно одягнений Людвіґ приніс знамениту лампу; з'явився безпритульний бродяжка Пітер — прудкий учень сажотруса, маленький і неприродно худий. Ще були два Якоби — сини підмайстрів ковальського цеху, один із них привів дворічну сестричку Марі.

Ганс на той час закінчив копати землянку й збирався відпочити.

— Ого! — вигукнув він, побачивши хлопців. — Як вас багато! Якщо так піде й далі, то незабаром усе місто Гамельн переселиться на мою галявину.

— Обов'язково! — радісно відчеканила крихітка Марі.

— А Гамельн великий? — з удаваним переляком запитав Ганс.

— Дуже, — підтвердила Лізхен. — Він більший від Гофельда й Рінтельна. Тільки Ганновер і Ерусалим ще більші.

— Тоді в моїй землянці всі не помістяться…

— Майстре, — безцеремонно перебив колишній сажотрус, — покажіть, як ви птахів приманюєте.

Ганс дістав сопілочку. Дзвінкий сигнал розбурхав ліс. Хтось зринув на верхівці дерева, шурхнув у траві, завмер, витріщивши чорні крапельки очей. Першими з гілки дуба спурхнули два лісових голуби. Вони опустилися Гансові на плече й голосно заворкотали, штовхаючись сизими боками. Пітер ковтнув слину, в його очах мигнув вогник. Голуби миттєво злетіли.

— Мені можна? — запитав Пітер.

Ганс простягнув сопілочку. Пітер засвистів.

— Нічого… — розгублено сказав він.

— Нічого й не вийде, — підтвердив Ганс. — Щоб тобі повірили, треба бути добрим, а ти зараз усього лише голодний.

— Тоді нехай іде й не вертається, поки не попоїсть, — рішуче сказав Людвіґ.

— Ти гадаєш, що це і є доброта? — запитав Ганс.

Людвіґ почервонів. Він розв'язав поясну сумку — імовірно, точну копію батьківської, дістав звідти два шматки хліба з маслом. Один простягнув Пітерові, інший, похитнувшись, розламав навпіл і віддав Гансику й Марі, які встигли опинитися на колінах у Ганса.

— Це вже краще, — посміхнувся Ганс.

Руда білка збігла вниз по стовбуру, стрибнула на руки Гансу, сіла стовпчиком, потім ухопилася лапками за шматок хліба, який тримав Гансик. Гансик засопів і потяг до себе хліб разом із білкою. Білка зацокала.

— Тихіше, тихіше, — мовив Ганс.

Він відламав від шматка шкоринку білці, решту повернув хлопчикові. Мир був відновлений.

— Його так не бояться, хоч він і жадібний, — із заздрістю мовив Пітер, облизуючи масні пальці.

— Виходить, не така проста це річ — добро, — сказав Ганс. — Ось ми зараз і подумаємо разом, яким воно може бути. Без цього в нас із вами нічого не вийде.

Розмова затяглася на весь день. Ганс пояснював, запитував, показував. Голос його охрип, губи розпухнули від безперервної гри. Білка кілька разів тікала й верталася, зграйками налітали галасливі птахи. Дітки очманіли від чудес і втомилися. Вони з'їли всі сухарі, що були в Ганса, і купу суниць, зібраних метушливими дроздами. Марі заснула, згорнувшись на розстеленій курточці Людвіґа. Гансик грався з білкою. Всі інші з'ясовували, якою повинна бути чарівна доброта.

— Якщо білка до мене прийде, а я її схоплю? — нападав старший Якоб, розумний хлопчик, єдиний крім Людвіга, хто вмів читати. — Її ж можна засмажити й з'їсти. Пітер же їсть білок.

— Як її їсти, якщо вона улюблена?! — скрикнула Лізхен, а Анна, яка за весь день не сказала й десяти слів, мовчки пересіла ближче до Гансика, щоб у разі чого захистити білку.

— А як ти улюблену курку їси? — не здавався Якоб.

— Вона по-іншому улюблена.

— Виходить, що добрій людині полювати не можна? — запитав Людвіґ.

— Можна, —