Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

Раймунд взяв у руки дивний молот Берґа. На долонях залишилися жовті плями. Правитель презирливо посміхнувся й мовив:

— Усе ж я мав рацію. Справжнє залізо не іржавіє. А це, — звернувся він до скарбника, — вичистити до блиску, набити з нього повновагі монети й таємно, вроздріб, пустити в обіг.

І, помовчавши, додав:

— Гроші чеканьте французькі.

І ця остання фраза найбільше переконує історика, що вся ця оповідь є чистісінькою, неприкрашеною правдою.

Господи, врятуй моє дитя!

Усюди жили чудеса. Вони ховалися під мітелками відцвілої трави, у калюжах, що позеленіли від спеки, серед надутих білих хмар, що прикрашали небо. Чудеса були цікаві, вони тяглися до Ганса, намагалися доторкнутися, зігнувшись у три погибелі визирали з-під кущів. Ганс не ображався, він і сам був цікавий. Якщо дивляться — отже, так їм краще, не треба заважати. Ось і зараз Ганс знав, що хтось притаївся за гілками, не зважуючись вийти. Нічого, у свій час з'явиться й він.

Ганс розв'язав торбинку, дістав житній сухар і почав голосно гризти. Крихти зібрав на долоні, широко розкрив її, показуючи всім, і тихенько свиснув. Із найближчого дерева злетіла пара пташок — незнайомих, їх Ганс бачив уперше. Сівши на краю долоні, пташки заходилися швидко дзьобати. Від частих обережних уколів боляче й солодко свербіла шкіра.

— А тепер що треба зробити? — запитав Ганс.

Пташки спурхнули, але за хвилину повернулися знову, упустивши на долоню по важкій перезрілій суниці. Злизнувши ягоди, Ганс підняв до губ сопілочку й узяв тонку ноту, намагаючись повторити ранкову пісню синиці. Але завмер, не почувши навіть, а просто зрозумівши, що той, хто стояв за кущами, дочекався свого часу й вийшов.

Ганс повільно підняв очі. Перед ним стояла босонога дівчинка років семи, у брудному й у багатьох місцях заштопаному платтячку. Дівчинка тримала за руку чотирирічне хлоп'я. Одразу було видно, що це брат і сестра. Хлопча стояло, учепившись у руку захисниці, й сопіло, насторожено розглядаючи Ганса. Руки й щоки дітей були густо вимазані зеленню, землею й суничним соком.

Ганс посміхнувся.

— Ти тут чаклуєш? — запитала дівчинка.

— Я тут обідаю, — сказав Ганс.

Він дістав із сумки ще один сухар, простягнув:

— Хочеш?

— Ти чаклуєш, — ствердно вимовила дівчинка. — Я бачила. І місце тут чарівне, ми завжди приходимо чаклувати на цю галявину, тому що тут під землею сама середина пекла.

— Та ну?! — здивувався Ганс. — І як же ви чаклуєте?

— Треба взяти лапу від чорної курки, стару зміїну шкіру і три краплі крові безневинної дитини, покласти все в горщик, який ніч простояв на цвинтарі, залити водою й варити цілих три дні. Якщо потім обляпати себе цим варивом, то відразу станеш невидимим.

— І виходить? — з цікавістю запитав Ганс.

— Три дні варити треба, — поскаржилася дівчинка. — Вода википає, а додавати не можна.

— А де ти збираєшся взяти кров безневинної дитини?

— А він навіщо? — дівчинка смикнула за руку брата. — Гансику, ти ж даси крові?

— Дам, — поважно сказав хлопчик.

— А я його потім чаклувати навчу. Так завжди роблять. Коли я була безневинною дитиною, старші дівчата в мене теж кров брали. Кололи палець і вичавлювали кров…

Ганс не витримав і розреготався.

— Значить… коли ти була… безневинною дитиною!.. А зараз ти хто?..

— Я пропаща душа, приречена на геєну огненну, — личко дівчинки залишалося серйозним. — Пан священик каже, що всі, хто вчиться чаклувати, гублять душу.

— Ось що, пропаща душа, — сказав Ганс, — давай їсти сухарі. У мене ще багато.

Він дав дітям по великій шкоринці, й коли вони сіли поруч на траву, сказав:

— Брата твого звуть Ганс, мене — теж Ганс, а тебе як?

— Її Лізою звуть, — оголосив Гансик.

— Отже ти, Лізхен, дуже хочеш бути невидимою?

— Ні, — відповіла Лізхен, — просто це найлегше. — Чорних курей у корчмаря повно, а зміїну шкіру в лісі знайти можна. Це ж не верблюд.

— Навіщо тобі верблюд? — здивувався Ганс.