Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

— Навіщо?

— Інакше буде нечесно. Давайте розберемо, чи може доброта обманювати… — Ганс обвів очима хлопців і раптом помітив, що вже вечір.

Улітку темніє пізно, сонце було ще високо, але в повітрі дзвеніла вечірня втома. Гансик, давши білці спокій, задрімав поруч із Марі. Пітер, який уже зголоднів, зосереджено жував листочки щавлю.

— Хоча про це ми поговоримо іншим разом, — поправився Ганс. — Якщо хочете, приходьте сюди… післязавтра. Завтра я піду на заробітки.

— Хіба вам теж треба працювати? — здивовано запитав молодший Якоб.

— Працювати треба всім, — відповів Ганс.

Він глянув на сонну Марі, яка вже перекочувала на руки до брата, і додав:

— Обов'язково.

Міський ліс тягся від ріки на схід, де грядою стояли невисокі, але круті гори. Ліс прорізала стежка на Ганновер, а біля ріки він був вирубаний, земля розорана. Міські, церковні й вільні селяни селилися там поруч у хуторах і маленьких сільцях.

Туди й вирушив Ганс.

Він обминув місто. Його гнітили стіни, тіснота людського житла, сморід, бруд. В селі всього цього немає — хто забруднений землею, той чистий. Тому ночувати Ганс намагався в полі або в лісі, а на заробітки ходив у село.

Досить швидко Ганс вийшов на невеликий хутір. Тут жили вільні заможні селяни — бавери. Два пси кинулися назустріч, зайшлися гавкотом. Але потім упізнали Ганса й змовкли. Із дому вийшов хазяїн. Ганс ударив об землю ціпком, на верхівці якого теліпалася зв'язка висохлих щурячих лап і хвостів.

— Мишей, пацюків виводити! — закричав він.

— Іди геть! — відповідав хазяїн. — А то собак спущу.

— Спускай! — Ганс розсміявся.

Він підійшов до великого пса, і той радісно заскавулів і почав тертися лобатою головою об ноги Ганса. Пухнатий хвіст скажено молотив повітря.

— Слово знаєш… — схвально пробурчав хазяїн. — Тоді нумо, виводь. Вийде — обідом нагодую і ще й з собою дам.

Ганс пішов до комори, на ходу дістаючи сопілочку. Пронизливо свиснув, потім пролунали болісні деренчливі переливи. У коморі почувся шерех, щось упало. Пси протяжно завили. Ганс продовжував грати.

Собі на життя Ганс заробляв вигнанням пацюків. Це були єдині живі істоти, які не викликали в нього радості. Вони завжди жили біля людей, найбільше їх було в містах. Ніхто у світі не бачив користі від пацюків. Вони гризли, псували, грабували. Якщо пацюкові вдавалося прижитися в лісі, він починав розбійничати: даремно розоряв гнізда, знищував жовтих полівок, ганяв на берегах річок сумирну хохулю, тривожив навіть крота в його глибокій норі. Лісові мешканці немов розуміли це й намагалися позбутися сірих розбійників. Удень лиси і яструби, а вночі сови вистежували їх і били. Пацюки тулилися ближче до житла, ховалися в льохах і коморах, але тоді приходив Ганс і виганяв їх.

Сопілочка нескінченно виводила один і той же мотив: «Небезпека! Небезпека! Тут не можна залишатися ні хвилини! Негайно тікати!»

Одна, дві, десять сірих тіней прослизнули через двір. У курятнику надривно заголосив, забив крильми й змовк півень. Пси, підвиваючи, позадкували в будку.

Ганс опустив дудку.

— Усе, — сказав він. — До післянаступної осені сюди не прийде жоден пацюк.

Хазяїн витер піт, перехрестився. Потім швидко пройшов у дім, виніс дві булки хліба, товстий шмат сала й шкіряну флягу з вином.

— Поїси, добрий майстре, де-небудь, — вибачаючись сказав він. — Я людина проста, неук. Мені страшно пускати тебе в дім.

— Спасибі, — сказав Ганс, приймаючи хліб.

Він уклав провізію в сумку й пішов до воріт.

— У Гамельн іди! — крикнув услід хазяїн. — Пацюків у Гамельні — море! Добряче втомили. Там заробиш.

Наступного дня до землянки прийшло п'ятнадцять дітей.

Із очеретин, із вербових гілок Ганс наробив дудок, флейт і свистунів. Галявина наповнилася шумом. Ганс без упину грав, намагаючись відшукати в дітях ту світлу ноту, яка звучала в ньому самому. Що для цього потрібно? Доброта? Діти не бувають злими. Цікавість, подив? Цьому Ганс сам міг би повчитися у своїх учнів. Виходить, щось іще… Він не знав, що саме.

Ще через день з'явилося близько півсотні хлопчиків і дівчаток. Зібралися, мабуть, усі діти Гамельна, які не були весь день разом із батьками прикуті до верстата, щоб заробляти на життя. Ганс злякався, зміркувавши, що в місті неодмінно кинуться шукати дітей, але особливо роздумувати про це було ніколи, бо саме тоді прийшов успіх.

Першою була Анна. Ганс постійно відчував м'яке тепло, що виходило від дівчинки, але все ж не підозрював, що вона так легко й просто сприйме його науку. Анна, як завжди, сиділа збоку, в розмовах участі не брала, неголосно награвала на кособокій сопілочці. Кращі інструменти розхапали інші. Але її пісенька змусила замовкнути всіх,