Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Мешканцям приозер'я, костюмованим як жертви розбитого режиму, за який загинуло стільки моорських чоловіків, довелося вже на наступній party одягнути смугасті роби з грубого полотна, які мали нашивки на позначення національності, із розпізнавальними трикутниками і жовтими зірками Давида, і стояти в черзі перед уявними санаційними пунктами, позувати в ролі польських підневільних робітників чи угорських жидів з кувалдами, кайлами і ломами перед якоюсь із величезних гранітних брил, і шикуватися на перекличку біля фундаментів зруйнованих бараків — точно як бачив Елліот у своєму альбомі.

Але Елліот не був жорстоким. Він не наполягав на тому, щоб його статисти, як постаті на одному з уражених плямами цвілі фото, стояли напівголі у снігу, — навпаки, на час позування навіть забезпечував їх ковдрами і старими шинелями; дітям і старим між зйомками було дозволено перебувати в наметах. Тільки від годин переклички, від жахливого, крижаного, нестерпного часу, що минав під каркання команд, номерів та імен, — тільки від цієї вічності, як і раніше, ніхто не міг сховатись. У постановках цих сцен минали стелламурівські заходи у січні та квітні.

З нагоди літнього свята, у той день, коли батько Берінга, немов жук, лежав на спині і дриґав ногами, комендант призначив згадування фотографії, біля зубчастого білого краю якої внизу хтось написав олівцем: Сходи.

На світлині можна було бачити сотні й сотні зігнутих спин, довгу процесію в'язнів, у кожного на спині дерев'яна «коза», а в ній — великий, обтесаний у формі квадрату, гранітний блок.

В'язні тягнули свій вантаж похідним строєм широкими, вирубаними в камені сходами, які йшли від самого дна кар'єру через чотири рівні розробок до верхнього краю, що губився в тумані. Ці сходи, які лишилися неушкодженими під час війни, визволення та руйнування табору, а також у перші мирні роки, були настільки крутими та нерівними, що й без вантажу подолати їх було непросто.

Моору ці сходи були добре відомі. Звісно, вже під час перших допитів при Елліоті саме цей факт затято заперечували, а все ж кожному в приозер'ї було відомо, що більшість мерців, похованих у братській могилі біля підніжжя Великого напису, померли саме тут, на сходах, — задавлені своїм вантажем, померли від виснаження, від побоїв, стусанів та куль наглядачів. Біда тому, хто падав на цих сходах і хоч на секунду, хоч на короткий удар серця зволікав звестися на ноги.

Проте Елліот не був жорстоким. Елліот і цього разу вимагав тільки зовнішньої подібності й не змушував статистів вантажити на «козу» справжній, важелезний кам'яний блок, схожий на ті, що досі у великій кількості валялися біля підніжжя сходів як пам'ятники смертним мукам. Елліот хотів досягти лише зовнішньої схожості з фотографіями і не наполягав на нестерпному тягарі достеменності.

Таким чином, кожен зі згоди коменданта міг нести муляж — «камені» з пап'є-маше, картону або склених докупи ганчірок, та що там казати, Елліот мирився навіть з іще легшим матеріалом, легким мов пух! — пожмаканими газетами, камінно-сірими подушками…

Одне тільки — сходи були такими ж крутими, широкими й довгими, як на фотографії. І спека стояла неймовірна.

Моорського коваля і ще двох того літнього дня охопила чи то гордість, чи то впертість, вони не прийняли полегшень і не стали імітувати вантаж.

Коли Елліот дав команду починати, коваль закотив на «козу» здоровенний кам'яний блок, міцно його прив'язав, хитаючись, підвівся, і разом з колоною піднявся сходинок на тридцять, якщо не більше. Але потім усе сповільнювався і сповільнювався, аж поки жахлива вага не потягла його назад, не примусила позадкувати і врешті-решт упасти в порожнечу, яку обходили ті, що йшли позаду.

Він покотився шкереберть по сходах і ось уже завмер унизу, на спині, не маючи сил підвестися, а колона так і йшла вгору, не озираючись на нього, — і Берінг відділився від решти звільнених від усякого вантажу дітей і старих, підбіг до кумедного батька і ще підбігаючи, запищав у захваті від цієї досі не баченої гри.

Коли його молодший брат потонув ув озері, Берінгу було дванадцять… і дев'ятнадцять йому було, коли старший брат так само зник з його життя, вирушивши шукати кращого життя з армійським паспортом до гамбурзького порту, а потім до лісів Північної Америки… Того ж року дрібна залізна стружка, що сипонула з токарного верстата, сильно вразила очі його батька — коваль з того дня бачив світ мов крізь крихітне віконце, вкрите візерунками морозу.

Зникнення братів зробило Берінга єдиним сином і спадкоємцем, і після цього нещасного випадку він перебрав майстерню з рук напівсліпого батька, ночами заспокоював матір, геть змучену видіннями, — їй являлося вже все ясне небесне воїнство, — а крім цих обов'язків, хоч і неохоче, він тепер виконував роботу моорського коваля.

Адже у занедбаних садибах, на зарослих бур'янами полях і заболочених луках завжди потрібні послуги коваля, який може заварити надтріснуті плуги й нагострити брус у косарки; а от такий механік як Берінг, що кохається у повітроплаванні й узагалі в техніці, не цікавить нікого: яка користь з того, що він знався на клапанній системі рідкісних моторів і збирав з прутів, дроту, ґуми і драних сорочок тріпотливі пташині крила?

Тож Берінг так і варив з уламків згорілих джипів реманент, який значно полегшував збирання врожаю буряків, конструював з полотна та жерсті проворні