Читати книгу - "Гірка правда"

життя автора, які можуть кинути жмут світла на його намагання бачити події об'єктивно. Звичайно інформацій про себе не подають автори досліджень, проте в цьому випадку моя праця становить, крім зібраних писаних матеріалів та інформацій респондентів, також свого роду дослід через автопсію. Інакше виглядає справа, коли досвід з автопсії виходить від поляка, а інакше, коли про український націоналізм пише українець між іншим на підставі власних спостережень, розмов, які теж є доказом. Пишу на тему ОУН-УПА з позицій українця, котрий не є комуністом і не є націоналістом. Пишу на тему, на яку з критичних позицій ніхто з українців досі не писав. Тож читачеві, як українцеві, так і полякові, належить дати інформацію. Тим більше, що народився я з батька українця і матері польки. Подана тут інформація про автора стосується виключно національного аспекту.

У міжвоєнний час на Волині, інакше, ніж у Галичині, в мішаних українсько-польських подружжях відмінно складалися стосунки. В Галичині, з причини пануючого там серед українців греко-католицького (уніатського) віровизнання, догматично й організаційно підпорядкованого Римсько-католицькій Церкві, членами якої були переважно поляки й галицькі українці, дійсні шлюби могли відбуватися то в одній, то в другій церкві, тобто в церкві римського, латинського, або ж східного обряду, коли подружжя було мішане, польсько-українське. В такій майбутній сім'ї сини, коли йдеться про віровизнання, а навіть національність, ішли по батькові, а дочки по матері. Складалися на перший погляд дивовижні сім'ї, в яких одні діти були римсько-католиками і поляками, а інші греко-католиками й українцями. Це тому, що з римсько-католицизмом за звичаєм ототожнювалося польську національність, натомість з греко-католицизмом - українську національність. Така панувала традиція, яка згодом коштувала трагедії багатьом у мішаних родинах.

На Волині склалася інша традиція. Там українці були, як правило, православними. Перед тим, як вінчатися, майбутнє подружжя вирішувало: йти до церкви (православної), а чи до костьола (римсько-католицького)? І хоч юридично віровизнання не пов'язане з національністю, подружжя і народжені з нього діти, коли шлюб відбувався у православній церкві - ставали українцями, натомість коли шлюб відбувся в костьолі - вся родина, тобто подружжя і діти ставали поляками. Така була традиція. Про те, в якому обряді - православному чи католицькому - мало вінчатися мішане подружжя, вирішували такі чинники, як емоціональна заангажованість, інтелектуальна перевага одного з майбутніх подруж, або його майновий стан. Всі суперечки між майбутнім подружжям і їхніми родичами щодо того, чи воно, подружжя, має стати православним українським чи католицьким польським, вирішувалися перед шлюбом. Така розв'язка, здається, була кращою, ніж традиція в Галичині, котра в самому зачатку мішаного подружжя не сприяла цілковитій консолідації сім'ї. В нормальному суспільстві це не повинно спричиняти клопотів, проте не за умов примітивно-націоналістичного ставлення до "чужинців" ідеології ОУН.

Батько мій - Варфоломій, син волинських, господарюючих на шістьох гектарах селян, закінчив середню агрономічну школу в Білокриниці, що недалеко Кременця. Мати, за хрещенням Анєля Вітковська, походила з бідної, від сотень років осілої на Волині, польської багатодітної родини. Мій дід, Ян Вітковський, був робітником без професії. Мати мала за собою лише 2 класи приходської школи. Тож не дивно, що мої батьки вінчалися в православній церкві - перед шлюбом мати перейшла на православ'я й одержала ім'я "Ніна". Цікавою може бути інформація про те, що тільки старший брат моєї матері, Антон, оженився з полькою, і то в час, коли в ході І світової війни їх, цілу родину Вітковських, з незрозумілих причин на деякий час евакуювали в Люблінщину, до міста Дубенка. Молодший материн брат, Станіслав, оженився з українкою з Кубані, ще молодший, Мєчислав, котрого всі знали, як Мітька, оженився з українкою Поліною, вони стали українцями, молодша сестра Геля вийшла заміж за українця й стала українкою, ще молодший брат Юзеф оженився з православною чешкою Нандою і стали вони українцями, і тільки наймолодша сестра Сабіна вийшла заміж за українця, взявши шлюб в костьолі й дядько Василь став Базилім, став поляком.

Проте всі, мешкаючи на передмісті, за винятком багатодітної родини брата Антона, розмовляли між собою по-українськи. Навіть тітка Сабіна з чоловіком Василем, хоч i брали шлюб в костьолі, розмовляли між собою по-українськи.

Я, як і мої сестри, виховувався в українській патріотичній родині, яка, однак, не мала нічого спільного зі зневагою до поляків чи євреїв. Найближчим нашим сусідом був єврей Гершко, з котрим батько й мати розмовляли виключно по-українськи, так само, як і ми, діти, з його дітьми. Ніколи між нами не було сварки, а на єврейську пасху сусід давав нам мацу.

В нашому містечку не було української школи, отже я ходив до польської, а читати й писати по-українськи навчив мене батько. Закінчивши 1939 року сім класів, я склав екзамен до комерційної гімназії в нашому місті, проте війна й арешт батька 17 вересня 1939 року більшовиками, перекреслили плани мого дальшого тоді навчання. Всі канікули ми, діти, проводили на селі, в діда й баби. Ні від них, ні від будь-кого в селі тоді я ніколи не чув поганого слова на адресу поляків чи євреїв. Село було однонаціональне, українське, спокійне, працьовите Характерно, що ніколи, ні влітку, ні під час різдвяних чи великодніх свят, які, як правило, ми проводили у діда й баби на селі, я не бачив там пхяної людини. В моїх діда й баби на рік ішло не більш, як півлітри горілки: по малій чарці випивали дідуньо, мій батько й дядько Іван. Хати не мали замків, двері замикали кілочком, що мало означати, що нікого вдома немає. Про крадіжки ніхто не чув. Хіба, що десь з Поділля, як казали, іноді появлялися конокради, та й це було рідко. Тому стайні замикали на засови. Пишу про це, щоб дати образ спокійного волинського села, яке в час війни (не це, власне, село) стало місцем багатьох нечуваних трагедій. Про націоналізм до війни мені не приходилося чути, але багато було балачок про комуністів. Мій батько був активним українцем, боровся за ведення богослужінь українською мовою, десь у 1932 році їздив до Почаєва й там, під час якоїсь урочистості, саме він викинув з високої почаївської дзвіниці довгий, до самої землі сягаючий, український жовто-блакитний прапор. А вертався з Почаєва з православним єпископом з Луцька, заїздили до нас, мати вгощала. Саме тоді той єпископ посадив мене біля себе в авто