Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

Аарне чомусь не вірив у таке кохання. «Любов — це дуже рідко зустріч двох зірок. Люди порівняно однакові. У кожного є те, що робить людей щасливими… Ми пристосовуємось одне до одного, якщо не хочемо лишитися самотніми…»

Коли Аарне знову озирнувся, то побачив, крім очей, ще й обличчя.

Перед закінченням зборів він спитав у Іво:

— Хто ця чорнява?

— Новенька, з «Б» класу. Симпатична. — Іво щиросердо усміхнувся. — По-моєму, вона ні з яким хлопцем не дружить. Якщо хочеш, проведи додому…

— Замовкни. Як її звуть?

— Здається, Майя.

Майя… Майя!

Майя — дивне ім'я. Воно наче наказ, наче сумна вимога.

Однак Аарне того вечора не провів її додому. Він ще не вмів у такий спосіб знайомитися з дівчатами.

…Збори скінчилися. Вони спускалися східцями. Ні, не разом. Дівчина, мабуть, і не здогадувалася, що про неї думають.

Аарне зачекав унизу, поки дівчина вийшла, пропустив її вперед і повільно рушив за нею. Вечір був вітряний, але не холодний. На вулиці Майя повернула праворуч і зникла в темряві. Згодом з'явилася на мить у жовтому світлі вуличного ліхтаря і знову зникла. Вулиця була безлюдна. Коло наступного ліхтаря Майя обернулась і прискорила ходу. Аарне зупинився.

Цього тижня сонце вставало пізніше, ніж Аарне.

Неприємно, коли до темної, сповненої сновидінь кімнати несподівано вривається гостре блідо-жовте світло люстри. Охолола за ніч кімната здається ще холоднішою, тепла ковдра ще милішою. А найбільше страшить дощ, що шумить за вікном.

Аарне умився, швидко вдягнувся і вийшов. Вулиця глухо дзвеніла від ритмів міста, що прокидалося. На сході багряніло, хвилин за п'ятнадцять розвидніє. Під ногами тріщав тоненький лід, яким за ніч вкрилися калюжі. На фоні холодного неба тепло світилися вікна школи. До неї, як до мурашника, сходились чорні постаті.

На першому уроці хочеться спати, на другому — вже менше, в третьому — сон щезає, на четвертому — тягне додому, на п'ятому — тебе охоплює байдужість, а на шостому — знову сон. Скоро прийде зима.

Наступного дня Андо спитав:

— Ну, як? Проводив?

— Звідки ти знаєш?

— Я теж там був… Ну?

— Що — ну?

— Питаю, чи проводив додому?

— Ні!

— Чому? Починаєш світле життя?

— Просто так.

Андо зрозумів, що друг не хоче говорити на цю тему, і перевів розмову на інше:

— Ти вправу з німецької зробив?

— Хіба на сьогодні була ця вправа?

— Звісно. Де ти витав?

Аарне махнув рукою і мовив:

— Я зараз зроблю. А ти зробив?

— Ні.

— Хм… Гаразд, щось придумаємо…

Все-таки їм поставили двійки.

Чорна осінь…

Після уроків Аарне сказав:

— Я ніколи не відчував таких лінощів і втоми, як цього року… Хоч плач.

— Вийдемо з цього будинку, тоді й плач, — похмуро мовив Андо. — Тут не плачуть. Тут це не в моді.

Здавалося, вся школа посміхається. Таке враження складалося у кожного, хто хоч раз пройшов коридором під час перерви. Тут був сміх у всіх варіаціях — від ледь помітних усмішок до гучного реготу. Ніхто не плакав, сліз не було видно. Школа не терпіла сентиментальностей. Хто хотів плакати, зникав десь у вестибюлі, лишався у класі чи біг до туалету. Тільки так плакали у цьому будинку.

Але загалом сліз було мало, більше сміялись, адже, сміючись, легше долати прикрощі.

А прикрощів було багато. Та найгірше — вчитися в одинадцятому класі. Раніше можна було їхати без остороги: дорога вела до далекого обрію, а тепер, уважно придивившись, бачиш якийсь фініш. Важко сказати, який це буде фініш; можливо, там просто безодня.

На жаль, людина оптиміст навіть тоді, коли цього не треба. Ех, поїхали!

Дні минали одноманітно. Найменша подія набувала великого значення, якщо вона могла якось змінити монотонний ритм буднів. Наприклад, шкільний вечір, що має відбутися в суботу.

— Не розумію, що таке, — бідкався Аарне. — Вже друга двійка на цьому тижні… І мушу признатися, що це мене зовсім не хвилює… Я спокійний…

— Затишшя перед бурею, — зауважив Індрек.

…Машина мчить до фінішу.