Читати книгу - "Маленький Бізон"

— Де табір?

Ми показали йому напрямок і помчали разом з ним. Поява Бурхливого Потока і його шалений поспіх дуже всіх схвилювали; старші хлопці засипали його питаннями. Він відповідав абияк, півсловами: нарешті ми догадалися, що сталося якесь нещастя. Я під'їхав до нього й гукнув:

— Де… Кошлате… Орлятко?

— Умер! — вигукнув Бурхливий Потік.

Від шаленої їзди у мене гуло в вухах, і я подумав, що не дочув.

— Де він? — перепитав я.

— Умер! — повторив Потік, повертаючись обличчям до мене. — Його вбили.

Тепер я почув добре й гукнув щосили:

— Навіщо ти так жартуєш?

— Дурний! Не жартую! Його вбили…

Цей перший великий удар у моєму житті я сприйняв на диво спокійно. Тільки на хвилину уявив, як ми розлучилися з Кошлатим Орлятком: я стояв, тримаючи в руці його лук, а він ішов до своїх батьків, ступаючи короткими ніжками, швидше схожий на кумедне ведмежатко. Я був тоді дуже пригнічений; мене душив смуток, коли Кошлате Орлятко зникав з моїх очей. А тепер він зник зовсім, його нема. Вбитий.

Потім я вже нічого не думав. Здорова вдача дитини наче вкрила горе цілющим мороком. Я тільки дужче вчепився в гриву коня, щоб не впасти в шаленому галопі.

В таборі негайно скликали велику нараду. Ми довідалися, як сталося нещастя. Воїни племені ворон, саме з тієї бунтівничої групи око-токів, напали на загін дядька Гучного Грома, якраз коли він отаборився біля підніжжя Скелястих гір. Поголоски про ворожість цієї групи не були, на жаль, вигадані. Цього мало — серед індійських воїнів були ще й білі люди, здається, Ракстон із своєю бандою. Вони хотіли захопити коні, і їм несподівано пощастило: вони зайняли усіх коней — а їх було понад сто — крім одного, на якому примчав до нас Бурхливий Потік.

Коли коні вже гнали від табору, наші воїни прокинулись і вдарили на ворон. Але далеко вони не пішли. Їх зустрів смертоносний вогонь рушниць: це була засідка білих. Кілька воїнів з дядькової групи загинуло, решта мусила відступити назад, а тим часом ворони під захистом щільного вогню поспіхом погнали коні. Загинуло четверо наших чоловіків, одна жінка і Кошлате Орлятко. Як загинув хлопчик, ніхто не знає. Мабуть, він притьмом біг за кіньми, і саме тут у нього влучила куля. Заховані в нічній темряві стрільці били в кожного, хто потрапляв їм на мушку.

Напад стався два дні тому, принаймні за сто кілометрів від нашого табору. Дядько Гучний Грім і його люди не могли гнатися за нападниками, бо в них не було коней. Вони мусили захищати свій табір, але до від'їзду Бурхливого Потока ніхто на них не напав. Отож ворон, мабуть, цікавили тільки коні.

— Це прикра подія і дуже смутна! — сказав вождь Крокуюча Душа. — Прикра, бо ворони-окотоки знову викопали сокиру війни проти чорноногих, а смутна, бо загинуло шестеро людей. У звичайних умовах не було б найменшого сумніву, що нам слід робити. Але зараз справа інша.

Слова вождя вразили воїнів.

— Що саме сталося? — запитували вони. — Які можуть бути сумніви?

— Чому справа інша? — гукали інші. — Як це розуміти?

— Може, подарувати воронам їхній розбійницький напад? — ущипливо питали найпохапливіші.

— Кажи, вождю, що в тебе на думці? — загукали з усіх боків.

— Справа наче проста, а все-таки її треба обговорити і поміркувати над нею, — почав вождь. — Гучний Грім і його люди ще недавно були нашими братами, і їхня кривда була нашою спільною кривдою. Але кілька тижнів тому Гучний Грім та його люди, як ви знаєте, порвали всякі зв'язки з нами і пішли геть, на доказ того, що з нашою групою їх ніщо не з'єднує. Чи було так?

— Було! — згодилося кілька несміливих голосів. — Саме так було…

— А якщо з їхньої власної волі ніщо вже їх не з'єднує з нашою групою, треба ще поміркувати, чи удар, завданий їм воронами-окотоками, спрямований також і проти нас…

Вождь ще не докінчив своїх висновків, як зчинилася справжня буря.

— Це найближчі нам люди, це наші брати і свояки!.. — залунали обурені вигуки.

— Хто їх зараз покине, той зрадник! — зопалу крикнув якийсь воїн.

— Ганьба тому, хто не схоче їм допомогти! — лунали обурені слова.

Вождь, побачивши, що вибух обурення спрямовується на нього, раптом прояснів.

— З приємністю бачу вогонь у ваших очах і чую ваші слова, — мовив він. — Як вождь, я мусив показати вам справу саме так, щоб дізнатись про ваші справжні почуття. Тепер я знаю, що на вас можна покластися… Отож, кажіть, що робити?

— Дати воронам добру науку! — заявили воїни.

— Згода! — ствердив Крокуюча Душа.

— Відбити вкрадених коней.

— Згода!

— Накласти воронам як слід!

— Згода, гаук!