Читати книгу - "Вогонь-охоронець"

— Ні, але я користуюсь тим самим методом дедуктивного аналізу, в силі якого ти вже мав нагоду переконатися. Дивись, — він схилився над столом, водив олівцем по склу, під яким лежав шматочок папірусу, — бачиш, в кінці четвертого рядка одинока літера «бета», в кінці п'ятого — «альфа», а дев'ятий рядок закінчується літерою «гама». Це, напевно, цифри: 2, 1, 3. Греки тоді позначали цифри літерами. Отже, йде якийсь перелік, опис чогось.

— Можливо, ти маєш рацію.

— Уже є зачіпка. Отже, рано чи пізно ми його розшифруємо…

— Так, це залежить від того, наскільки часто повторюватимуться окремі літери. Чистісінька тобі математика й статистика! І все ж я правий, а не ти: ключ до цієї тарабарської мови треба шукати, як до звичайної шифровки. Ми з тобою перебуваємо зараз у становищі Вільяма Леграна…

— Якого ще Леграна?

— Маестро, треба знати класиків. Едгар По, «Золотий жук».

Я легко відшукав на полиці сірий томик і відкрив потрібну сторінку, не звертаючи уваги на в'їдливий випад:

— Це твій основний посібник по розшифровці невідомих письмен?

— Отже, що зробив завбачливий Вільям Легран? Він підійшов до розгадки суто науково. В будь-якій мові кожен елемент — звук, літера, склад тощо — повторюється з певною частотою. На цьому і засноване розуміння секретних кодів. Знаючи, що в англійській мові найчастіше вживається літера «е», Легран підрахував, яка цифра найбільше зустрічається в піратській криптограмі, і всюди замість неї підставив цю літеру. Потім, знову-таки за законом частоти повторення, він літеру за літерою розгадав усю шифровку й пізнав таємницю піратів: «Добре скло в трактирі епіскопа…»

— Не бачу все ж особливої схожості з нашим завданням, — перебив він мене.

— Слухай, ти інколи буваєш на диво нетямущий! Цю фразу можна зашифрувати так, як зробив піратський отаман Кідд.

Я накидав на аркушику паперу криптограму з оповідання

…

— А можна її зашифрувати й інакше — словами. Скажімо: «Лобасто кіре а курако пула…» Виходить точно, як твоя тарабарська мова. Лишається переписати це грецькими літерами, яких я не знаю, чи латинськими, й можна видавати за стародавній манускрипт невідомою мовою. — Я тієї ж миті проробив цю нескладну операцію й подав йому аркушик:

«Lobasto kire a kurako pula…»

— Мабуть, ти маєш рацію, — промимрив він, розглядаючи мене. — Це вдасться розшифрувати…

— Та чи ти знаєш, любий мій осквернителю стародавніх могил, скільки часу на це піде? — я швиденько прикинув на папері, що трапився під рукою. — Так, під кінець життя, старим дідуганом ти, нарешті, прочитаєш: «Цим засвідчую, що мною, жерцем О. М. Евріпідусом, справді викрадені з храмової казни 3 — в дужках прописом: три — бронзові голки». Що й казати — звабна мета, їй не шкода й життя!

— Ну й базікало ти, Мишко! — зітхнувши, сказав він. — По-перше, кожний новий документ старовини дуже важливий для науки. А по-друге, я не збираюся скніти над розшифровкою, як кустар-одиночка. Опублікую копію в журналі, й спільними зусиллями якось ми розгадаємо цю таємницю найближчого року…

— А найближчого тижня не хочеш? — згорда спитав я. — Ти забув, що в наш час найвидатніші відкриття здійснюються на стиках далеких одна від одної наук?

— Тобто?

— Тобто тобі на допомогу прийде всемогутня кібернетика, певна річ, в моїй особі.

І знаєте, що він мені відповів, цей зарозумілий нахаба?

— Я знаю, — каже, — що нині дехто, втративши надію сягнути зірок у своїй власній науці, поспішає примазатися до тих галузей, де їх слабкість не так помітна непосвяченим. За стародавнім принципом: в країні сліпих і кривий — король. Що ти розумієш в археології чи лінгвістиці?

— Он як! — сказав я. — Тоді нам немає про що говорити.

Але тут він почав всіляко улещати мене:

— Ну годі комизитись, це я так, заради красного слівця бовкнув. Конкретно, що ти пропонуєш?

— А чи не час уже припинити захоплення цими кустарними методами і згадати, що ми живемо у вік електроніки. Пам'ятаєш, як вдало розшифрували недавно новосибірці мову майя! А вона, мабуть, складніша за твою тарабарщину. Коротко: пропоную покласти твій горішок на зубок електронно-обчислювальної машини. Домовлюся з шефом. Сподіваюсь, він дозволить уладнати цю справу в нашому інституті. Коли документ написаний відомими літерами, але невідомою мовою, його можна розглядати як шифровку. Щоб підібрати до неї ключ, тобі доведеться нидіти кілька років. А машина це зробить далеко швидше.

— Невже це можливо?

— Вибачаю тобі сумніви тільки тому, що ти цілковитий невіглас у кібернетиці,— поважно сказав я.

Мишко — великий базіка, і я, по правді, не дуже вірив у його райдужні обіцянки. Але щодо того, що «в країні сліпих і кривий — король», — це я йому, звичайно, бовкнув даремно, незаслужено, хоч і мало розуміюсь на кібернетиці. Товариші по роботі його дуже поважають і цінують; за їх відгуками, він там, у своєму інституті, якщо й не король, то принаймні подає великі надії.

І все ж він не замикається у вузькофахову «шкаралупу» — це мені теж в ньому подобається. Астрономією захоплюється, та й на літературі розуміється непогано, а тепер ще затіяв якісь мудрі досліди з палеомагнетизмом, замучив мене зовсім, вимагаючи все нових і нових зразків для аналізів. От тільки в історії та археології слабенький, але хто ж охопить неосяжне!..

Вже наступного дня Михайло подзвонив мені й сказав, що мав «попередню дипломатичну бесіду з шефом і справа вирішиться найближчим часом». Та я не став цей час марнувати.

Я набрав у бібліотеках товстезних праць з лінгвістики й порівняльного мовознавства. І що більше читав, то важчим здавалось завдання.

З такою ж проблемою кілька років тому зіткнулись наші археологи, коли розкопали біля стародавньої парфянської столиці Ніси на півдні Туркменії таблички з арамейськими письменами. Ці письмена відомі вченим давно, їх уміють читати. Але складність полягала у тому, що