Читати книгу - "Диявол і сеньйорита Прим"

Однак ще перш ніж вийти з будинку й рушити до лісу, Шанталь знала, що ніколи не зважиться на такий крок. Тоді чому саме тієї миті, яка могла б цілковито змінити все її життя, її охопив такий страх? Хіба не траплялося Шанталь спати з тими, хто їй припадав до вподоби? Хіба не кокетувала вона із завсідниками шинку, сподіваючись на гарні чайові? Хіба не брехала час від часу? Хіба не заздрила колишнім друзям, які тепер з’являлися у Віскосі лише під Новий рік, аби перевідати рідних?

Вона щосили уп’ялася пальцями в зливок, звелася на ноги, відчуваючи безсилля та розпач, і знову сховала золото в ямку й засипала землею. Ні, вона на таке не здатна — і справа тут не в тому, чесна вона чи ні, а в страхові, що оволодів нею. Цієї миті вона ясно усвідомила, що людині годі здійснити свою мрію у двох випадках: коли вона геть нездійсненна або ж якщо колесо долі робить раптовий оберт і твоя мрія перетворюється на щось цілком здійсненне, от тільки ти до цього не готовий. Тоді тебе й охоплює страх перед дорогою, що веде не знати куди, перед життям, яке щоразу кидатиме тобі виклик за викликом, перед розумінням того, що все звичне й відоме згине безслідно й назавжди.

Люди прагнуть змінити геть усе, але водночас хочуть, щоб усе лишалося таким, як і раніше. Шанталь не знала, чому так трапляється, але саме ці відчуття оволоділи нею тепер. А може, вона надто сильно приросла серцем до Віскоса, надто звикла до того, щоб відчувати себе переможеною, — і будь-який шанс на перемогу став для неї непомірним тягарем, нестерпним гнітом?

Вона не сумнівалася, що чужоземцеві набридне чекати від неї відповіді й незабаром, може й сьогодні увечері, він надумає зупинити свій вибір на комусь іншому. Але страх пересилював бажання змінити свою долю.

Руки, які тільки-но тримали зливок золота, муситимуть знову взяти швабру, мочалку, ганчірку для миття підлоги. Шанталь повернулася спиною до закопаного скарбу й попрямувала до міста: там, у готелі, на неї вже чекала розгнівана хазяйка, якій дівчина пообіцяла прибрати в шинку ще до того, як прокинеться їхній єдиний постоялець.

Побоювання Шанталь не підтвердилися — чужоземець не виїхав. Того ж вечора вона бачила його в шинку: він був як ніколи жвавий і ввічливий, розповідав про свої пригоди, не такі вже й правдоподібні, однак, щонайменше, яскраво й насичено пережиті ним в уяві. І так самісінько, як і вчора, погляди їхні байдуже зустрілися лише тієї миті, коли він розраховувався за частунок.

Шанталь була змучена й мріяла лише про одне: аби всі розійшлися якнайраніше. Однак чужоземець сьогодні був особливо в ударі й розповідав щораз нові й нові історії, а завсідники слухали його уважно, з інтересом і з тією повагою, що дужче схожа на смиренну ненависть, яку сільські жителі відчувають до городян, вважаючи, що ті розумніші, освіченіші, сучасніші, культурніші й на всьому розуміються ліпше, ніж вони.

«Йолопи, — подумала Шанталь. — Ніяк не доберуть, що без них нічого цього не було б. Не розуміють, що щоразу, коли в якомусь куточку світу хтось підносить ложку до рота, то дякувати за це має лише мешканцям Віскоса та їм подібним, — усім, хто працює з ранку до вечора, хто в поті лиця свого, долаючи втому, з безмежним терпінням обробляє землю й доглядає худобу. Вони дужче потрібні світові, аніж мешканці великих міст, а почуваються й поводяться як неповноцінні, жалюгідні істоти, що покірливо визнають власну нікчемність».

Чужоземець тим часом явно мав намір продемонструвати, що його освіченість важить більше й варта дорожчого, аніж тяжка праця людей, що сиділи в шинку. Він тицьнув пальцем на картину, яка прикрашала стіну:

— Знаєте, що це? Одне з найвідоміших полотен у світі, воно належить кисті Леонардо да Вінчі й зображує таємну вечерю, — останню вечерю Ісуса з апостолами.

— Не може бути! — вигукнула господарка. — Невже така знаменита картина?! Мені вона обійшлася дуже дешево.

— Та це всього лише репродукція. Сама картина знаходиться в одному соборі, далеко звідси. Про цю картину існує легенда, — коли ваша ласка, я міг би розповісти.

Присутні дали згоду, а Шанталь знову відчула, як червоніє за те, що стовбичить отут і слухає, як цей пройдисвіт хизується своєю сумнівною освіченістю лише задля того, щоб показати — він знає більше, аніж будь-хто.

— При створенні цієї картини Леонардо зіштовхнувся з величезними труднощами: він повинен був зобразити Добро, втілене в образі Ісуса, та Зло в образі Юди, що вирішив зрадити месію на цій трапезі. Довгий час картина лишалась незакінченою, — Леонардо припинив був роботу й відновив її лише після того, як знайшов гідних натурників.

Одного разу, коли художник був присутній на виступі хору, він угледів в одному з юних співаків довершений образ Христа й, запросивши його до своєї майстерні, зробив з нього декілька начерків і етюдів.

Минуло три роки. «Таємна вечеря» була вже майже завершена, однак Леонардо досі так і не знайшов підходящого натурника для Юди. Кардинал, що був відповідальний за розпис цього собору, щораз квапив Леонардо, вимагаючи, щоб фреска була закінчена якнайшвидше.

І от, після багатоденних шукань, митець побачив нарешті чоловіка, що лежав у стічній канаві — молодого, проте передчасно постарілого, замурзаного, п’янючого й обірваного. Часу на етюди вже не лишалося, і Леонардо наказав своїм помічникам доправити бідаря прямо до собору, що ті й зробили.

На превелику силу його притягли туди й зіп’яли на ноги. Він до пуття й не второпав, що діється, а Леонардо тим часом викарбовував на фресці гріховність, себелюбство, притаєну злобу, що ними дихало обличчя цього чоловіка.

Щойно він скінчив роботу, як жебрак, що до того часу вже встиг трохи витверезитися, розплющив очі й, побачивши перед собою фреску, злякано й тужливо зойкнув:

— Я вже бачив цю картину раніше!

— Коли? — здивовано запитав Леонардо.

— Три роки тому, ще до того, як усе втратив. У ті дні, коли я співав