Читати книгу - "Завдання Героїв"

Маꥳл примружився, розмірковуючи. Що він хотів сказати?

Але Аргон не додав ні слова.

“Шість дітей. Кого мені обрати?” – поцікавився Маꥳл.

“Навіщо питати мене. Ти вже зробив свій вибір”.

Маꥳл подивився на нього. “Ти багато бачиш. Так, це правда. Але мені цікава твоя думка”.

“Я думаю, ти зробив мудрий вибір”, – відповів Аргон. – “Але пам’ятай: король не може правити з могили. Незалежно від того, кого обрав ти, доля завжди робить свій вибір сама”.

“Чи житиму я, Аргоне?” – серйозно спитав Маꥳл. Це питання турбувало його з тих пір, як він прокинувся попередньої ночі серед нічного кошмару.

“Минулої ночі мені снилася ворона”, – додав він. – “Вона прилетіла і вкрала мою корону. Тоді інша схопила мене і потягла геть. Коли вона несла мене, я бачив під собою своє королівство. Воно стало чорне. Безплідне. Пусте”.

Він підняв очі до Аргона. Його очі були мокрі.

“Чи був це сон? А чи щось більше?”

“Сни завжди – це щось більше, чи не так?” – сказав Аргон.

Маꥳла охопила порожнеча.

“Де криється небезпека? Скажи мені лиш це”.

Аргон підійшов ближче і витріщився в очі Маꥳлу, якому стало моторошно.

Він нахилився і прошепотів:

“Завжди ближче, ніж ти думаєш”.

Тор сховався в соломі в задній частині возу, який віз його ґрунтовою дорогою. Він прокрався до дороги минулої ночі і терпляче чекав, доки не з’явиться хтось з достатньо великою підводою, в якій він би міг непомітно сховатись. Вже стемнішало, і підвода просувалась достатньо повільно для того, щоб він міг розбігтися і застрибнути у неї. Тор опинився у сіні і заховався у ньому. На його щастя, він не був помічений. Хлопець не був впевнений, що прямує до Королівського Двору, але віз рухався у потрібному напрямку, і з такими розмірами і мітками навряд чи міг прямувати в інше місце.

Тор їхав усю ніч, він не міг заснути, пригадуючи про свою зустріч з Сиболдом, з Аргоном. Він думав про свою долю, про свій колишній дім і про матір. Він відчував, що всесвіт відповів йому, повідомивши тим самим, що в нього інша доля. Тор лежав, поклавши руки під голову і споглядаючи на нічне небо, що виднілось крізь порваний брезент возу. Він спостерігав за всесвітом, таким яскравим, з його далекими червоними зорями. Тор був щасливим. Це були перші в його житті мандри. Він уявлення не мав куди їде, головне – він їхав. Так чи інак, він досягне Королівського Двору.

Коли Тор розплющив очі, вже був ранок, світло заповнило підводу, він збагнув, що задрімав. Хлопець швидко сів і оглянув все довкола, картаючи себе за сон. Він мав бути значно обачнішим, але йому пощастило, його не помітили.

Віз продовжував рухатись, але його вже не так трясло. Це могло означати лише одне – дорога була ліпшою. Певно, вони наближались до міста. Тор поглянув униз і побачив гладку дорогу без каменів та канав, викладену дрібними білими мушлями. Його серце забилось сильніше – вони наближались до Королівського Двору.

Тор визирнув з возу і був приголомшений. Чисті вулиці були переповнені. Десятки возів, різних форм та розмірів, що перевозили найрізноманітніші речі, заполонили дороги. Одна була нав’ючена хутром, інша – килимами, третя – курчатами. Між ними ходили сотні торговців: деякі з них вели худобу, інші на своїх головах несли кошики з різним крамом. Чотири чоловіка несли згорток шовку, балансуючи на стовпцях. Це була ціла армія людей, які рухались в одному напрямку.

Тор почувався щасливим. Ніколи до цього він не бачив таку велику кількість людей, краму, так багато подій. Все своє життя він провів у крихітному селі, тепер же він знаходився у вирі подій, поглинутий людом.

Він почув гучний шум, брязкіт ланцюгів, удар великого шматка дерева, настільки сильний, що земля здригнулась. Через кілька секунд роздався інший звук – стукіт кінських копит по дереву. Тор поглянув вниз та зрозумів, що вони перетинали міст, під яким проходив рів з водою. Це був розвідний міст.

Тор висунув голову і побачив величезні кам’яні стовпи та зубчасті залізні ворота. Вони проїздили крізь Королівські Ворота.

То були найбільші ворота, які він коли-небудь бачив. Він поглянув вгору на шипи і злякався, що якщо брама впаде, то розріже його навпіл. Він помітив чотирьох стражів Королівського Срібла, що охороняли вхід, і його серце забилось швидше.

Вони проїхали крізь довгий кам’яний тунель, після чого перед ним знов відкрилось небо. Тепер він знаходився на Королівському Дворі.

Тор не міг повірити власним очам. Тут було ще жвавіше; здавалось, тут одночасно хаотично рухались тисячі людей. Скрізь були великі ділянки з ідеально підстриженою травою і квітники. Уздовж широкої дороги розташувалися кіоски та кам’яні споруди. І посеред всього цього люди Короля – солдати, вбрані в лати. Тор зробив це.

Від хвилювання він мимоволі підвівся, і саме в цей момент підвода зупинилась, відкинувши його назад до соломи. Він не встиг піднятись, як почув звук клямки, яку відмикають. Тор побачив сердитого лисуватого старого чоловіка, вбраного у дрантя. Він потягнувся до хлопця кістлявими руками і, схопивши за щиколотки, витягнув з підводи.

Тор випав і приземлився на брудну дорогу, піднявши куряву пилу. Довкола нього залунав сміх.

“Ще раз ти залізеш у мій віз, хлопче, тебе закують в кайдани! Тобі пощастило, що я не покликав солдат Срібла!”

Чоловік відвернувся та плюнув, після чого поспішив до підводи, та вдарив коней батогом.

Тору стало соромно. Зібравшись з думками, він повільно піднявся на ноги. Хлопець оглянувся довкола, двоє перехожих кепкували з нього, і він презирливо посміхнувся у відповідь, змусивши їх відвернутись. Він струсив бруд з одягу і потер руки, його гордість була вражена, але не тіло.

Настрій повернувся до Тора, коли він озирнувся і збагнув, що щасливий хоча б з того, що дістався так далеко. Зараз, звільнившись з підводи, він зміг, врешті-решт, роздивитись двір. Видовище заворожувало: двір здавався безкінечним. Посередині знаходився кам’яний палац, оточений укріпленими кам’яними стінами, що височіли над ним, прикрашені парапетами, на яких скрізь патрулювали стражі Короля. Довкола нього були зелені поля в ідеальному стані, кам’яні майданчики, фонтани, долина дерев. Це було місто, наповнене людьми.

Купці, солдати, сановники – всі кудись поспішали. Тору знадобилось кілька хвилин, щоб збагнути, що тут діється щось особливе. Коли він пройшов далі, то побачив приготування – розставляли стільці, споруджували вівтар. Все вказувало на приготування до весілля.

Серце Тора стиснулось, коли він помітив поодаль лицарський провулок, з довгою стежкою і канатом посередині. На одному полі він побачив солдат, що метали списи в мішені, а на іншому – лучників, що цілились у солому. Здавалось, що всюди відбувались ігри, змагання. Також тут лунала музика – лютні, флейти і цимбали; повсюди вештались мандрівні музики. Всюди було вино та їдло – люди викочували великі діжки та накривали безкінечні столи. Тору здавалось, що він прибув у самий розпал великого свята.

Попри увесь цей блиск, Тор відчував потребу знайти Легіон. Він вже спізнився, але він мав про себе заявити.

Тор поспішив до першого чоловіка, якого побачив – до старця, який, судячи зі скривавленого фартуху, був м’ясником. Він поспішав. Всі в цьому місті кудись поспішали.

“Вибачте, сер”, – звернувся до нього Тор, хапаючи старця за руку.

Чоловік зневажливо глянув на руку хлопця.

“В чому справа, юначе?”

“Я шукаю Королівський Легіон. Ви не знаєте, де вони тренуються?”

“Невже